— Добра робота, — промовив Рульф, і голос його незвично відлунив. — Може, ми ще зробимо з вас, телепнів, справжню команду.
Він реготнув, до нього приєдналися інші, і невдовзі вже всі сміялися, плескали одне одного та обіймалися, адже знали, що добре потрудилися плече до плеча, і тепер почувались поєднані спільною працею.
— Із нашої лодії вийшов славний прихисток, справжній палац, — сказав Досдувой, погладивши дошки над головою.
— І я за такої погоди страшенно вдячний за нього, — озвався Одда.
Зовні стояла суцільна стіна дощу, він періщив по дну «Південного вітру» і стікав потоками з бортів, наче з карниза. Десь неподалік ударив грім, а поміж бочками завивав крижаний вітер. Колл притулився щільніше, і Бранд обійняв його рукою, як обіймав Рін, коли вони були ще дітьми й не мали даху над головою. Він відчув, що з іншого боку до нього твердим, як дерево, плечем притиснулася Шпичка, відчув, як вона ледь рухається в ритмі свого дихання. Йому закортіло обійняти і її, але він боявся дістати кулаком в обличчя.
Мабуть, слід було скористатися нагодою і сказати їй, що це він розповів усе отцеві Ярві. Що через це втратив своє місце в королівському поході. Може, тоді вона двічі подумала б, перш ніж знову допікати йому штурханиною чи образами.
Але, бачать боги, він — не з тих, хто легко дає собі раду зі словами, а ще краще вони бачать, що Шпичка — не з тих, кому легко щось сказати. І що більше часу минало, то важче це ставало зробити. Хіба ж це буде добрий учинок, якщо Бранд змусить її почуватися в боргу перед ним?
Тому він промовчав, дозволивши їй впиратися в нього плечем, а тоді раптом відчув, як вона здригнулася, коли по корпусу лодії вдарило щось важке.
— Град, — прошепотіла Скіфр.
Стукіт дедалі посилювався, гучнішав, доки не почав скидатися на удари сокирою по щиту. Дехто з острахом зводив погляд угору, дехто щулився й припадав до землі, дехто мимоволі затуляв руками голову.
— Погляньте на це.
Фрор показав градину, що закотилася під човен, — нерівна, із гострими краями, грудка льоду завбільшки з кулак. Бранд бачив, як зовні в півмороці такі самі градини луплять по розмоклій землі, підстрибують і перекочуються.
— Як гадаєте, це боги розгнівалися на нас? — запитав Колл.
— Це лише замерзлий дощ, — відказав отець Ярві. — Боги ненавидять тих, хто погано планує, і допомагають тим, у кого є добрі друзі, гострі мечі й здоровий глузд. Ось тобі моя порада: менше переймайся тим, що можуть зробити боги, і більше — тим, що можеш зробити ти сам.
Утім, багато хто довкола став молитися. Бранд і сам удався б до молитви, але він ніколи не вмів вибирати правильних богів.
Поруч Скіфр жебоніла щонайменше трьома мовами, жодної з яких він не розумів.
— Ти молишся Єдиному Божеству чи багатьом богам? — запитав він.
— Усім. І богу-рибі баньїв, і шендським духам дерев, і величезному восьмирукому Топалу, що, на думку альюків, зжере весь світ наприкінці часів. Друзів забагато не буває, еге ж, хлопче?
— Е-е… мабуть…
Досдувой сумовито визирнув з-під лодії на зливу.
— Я став шанувати Єдине Божество, бо його жерці сказали, що мені більше щаститиме.
— І як? Щастить? — запитав Колл.
— Поки що не дуже, — зізнався здоровань. — Але, може, я недостатньо ревно шаную його.
Одда сплюнув.
— Які поклони не бий Єдиному Божеству, воно хотітиме ще нижчих.
— І в цьому вельми скидається на матір Вексен, — пробурмотів Ярві.
— А ти кому молишся? — стиха запитав Бранд Шпичку, коли побачив, що її губи безгучно ворушаться, а рука стискає капшучок, який дівчина носила на шиї.
Він побачив, як блиснули її очі, коли вона обернулася до нього.
— Я не молюся.
— Чому?
Якусь хвилю Шпичка мовчала.
— Колись я молилася за батька, — нарешті відказала дівчина. — Щоранку і щоночі, усім богам, чиї імена я тільки могла запам’ятати. Десяткам цих виблядків. А він усе одно загинув.
Шпичка обернулася до нього спиною і відсунулася, лишивши між ними темряву.
Зовні й далі шаленіла буря.
ГОТОВА АБО МЕРТВА
— Святі боги! — прошепотів Бранд.
На обидвох берегах річки громадилися ельфійські руїни: височезні вежі, кам’яні блоки й кубічні споруди. Уламки ельфійського скла іскрилися, коли на них падало проміння сонця, запнутого водянистою пеленою.
Дивна розливалася тут так широко, що здавалася озером. Обламані кам’яні зуби й мертві пальці металу стирчали на мілководді. Усе було обсноване в’юнкими рослинами, наїжачене паростю молодих дерев, заглушене густими хащами старезної ожини. Тут не чути було пташиного співу, і навіть комахи не дзижчали над гладенькою, як чорне скло, поверхнею річки, тільки легенькі брижі розходилися водою там, де в неї плавно занурювалися лопаті весел. І попри це, Шпичці здавалося, ніби з кожного порожнього вікна за ними стежать, і від цього відчуття в неї на шкірі виступали сироти.