Усе життя її остерігали: тримайся щонайдалі від ельфійських руїн. У цьому погоджувалися навіть батько з матір’ю. Мореплавці щодня наражалися на небезпеку кораблетрощі, притискаючись до ґеттландського узбережжя, аби лише оминути здалеку проклятий острів Строком, куди Міністерство заборонило ступати. На людей там чигали хвороби, Смерть і речі, навіть гірші за Смерть, бо ж ельфи володіли магією такою могутньою, що розламали Бога і знищили світ.
І ось вони тут, чотири десятки жалюгідних людинок, пливуть у дерев’яній шкаралупці посеред ельфійських руїн, нічого величнішого за які Шпичка зроду-віку не бачила.
— Святі боги! — видихнув знову Бранд, вивертаючись, щоб поглянути через плече.
Попереду був міст, якщо тільки конструкцію таких величезних розмірів можна було назвати мостом. Колись вона, мабуть, перетинала річку одним паморочливим прогоном, доладним шляхопроводом, що висів, поєднуючи дві могутні вежі, проти яких найвища башта цитаделі в Торлбю видавалася крихітною. Але міст обвалився багато століть тому, і лише кам’яні брили завбільшки з будинок звисали на сплутаних металевих тросах. Один такий уламок, тихо порипуючи, легенько гойдався, коли вони пропливали під ним.
Вчепившись у стернове весло й задерши голову, Рульф із роззявленим ротом витріщався на вежу, що нахилилася над ними. Стерничий мимоволі зіщулився, наче боявся, що ця величенна споруда завалиться, розчавить крихітний кораблик і відправить у небуття його команду з людей-мурашок.
— Це місце чудово підходить, щоб нагадати людині, яка вона маленька — пробурмотів він.
— Це ж цілісіньке місто, — стиха промовила Шпичка.
— Ельфійське місто Смолод, — Скіфр ліниво розвалилася на кормовому підвищенні й розглядала свої нігті так, мовби колосальні ельфійські руїни не були варті її уваги. — У часи перед Божим Розламом тут жили тисячі. Тисячі тисяч. Тут усе сяяло світлом їхньої магії, а повітря було виповнене музикою їхніх машин і димом могутніх печей, — вона протягло зітхнула. — Усе щезло. Усе минулося. Але так відбувається з усім. Величне чи мале, певним можна бути лише в тому, що наприкінці чекають Останні Двері.
Погнутий металевий лист на іржавих палях здіймався над водою, на ньому видно було стріли, намальовані фарбою, яка лущилася, і якісь слова, написані великими незбагненними ельфійськими літерами. Шпичка не могла позбутися неприємного відчуття, що це осторога перед чимось. Ось тільки перед чим саме, вона не знала.
Рульф кинув гілочку за борт, протягом якоїсь хвилі спостерігав, як вона віддаляється, а тоді, оцінивши їхню власну швидкість, кивнув зі стриманим схваленням. Чи не вперше йому не потрібно було заохочувати веслярів — а точніше обкладати їх лайкою, — щоб «Південний вітер» рухався жвавим ходом. Здавалося, лодія сама заговорила, виповнена молитвами, божінням і замовляннями, що їх шепотіли кільканадцятьма мовами. Одначе Скіфр, яка мала що сказати кожному богові за кожної нагоди, цього разу дала небесам спокій.
— Залиште свої молитви на потім, — порадила вона. — Тут вам нічого не загрожує.
— Нічого не загрожує? — пискляво перепитав Досдувой, незграбно креслячи на грудях священний знак і веслом чіпляючи весло сусіда попереду.
— Я чимало часу провела в ельфійських руїнах. Їхнє дослідження — це ще один із моїх численних фахів.
— Дехто назвав би такий фах єрессю, — зауважив отець Ярві, глянувши на неї з-під брів.
Скіфр усміхнулася.
— Єресь і прогрес часто подібні одне до одного. У нас на Півдні немає Міністерства, яке лізло б у ці справи. Тамтешні багатії добре платять за ельфійські реліквії. Імператриця Теофора сама має чималеньку колекцію. Але через це з південних руїн вигребли все дочиста. А ось ті, що в районі Потрощеного моря, таять у собі значно більше. Деякі стоять неторкнуті від самого Божого Розламу. А те, що там можна знайти…
Вона перевела погляд на оббиту залізом скриню, що стояла прикріплена ланцюгами біля гнізда щогли, і Шпичка подумала про ту меншу скриньку, що світилася зсередини. Де її роздобули? Чи не в надрах такого самого забороненого місця, як це? Чи ховає вона в собі магію, здатну розламати світ? На саму лише думку про це Шпичку пройняв дрож.