— Не турбуйся, — він накинув ковдру на одне плече й обернувся до Шпички спиною. — Вони відповідають тобі взаємністю.
ПІД ТРИ ЧОРТИ
Ш пиччин ніс смикнувся, відчувши запах готової їжі. Вона розплющила очі, закліпала й одразу збагнула, що щось не так. Вона вже не пам’ятала, коли востаннє прокидалася сама, без турботливої допомоги чобота Скіфр.
Може, стара відьма таки має серце?
Шпичці наснилося, що пес лиже їй скроню. Викочуючись із-під ковдри, вона намагалася витрусити сон із голови. Кажуть, буцімто сни — це послання від богів, але хай їй грець, якщо вона тямила, що значить цей останній. Колл сидів навпочіпки край води й невдоволено щось бурчав, миючи казанки.
— Доброго ранку, — привіталася вона й від душі потягнулася, майже насолоджуючись тим, як ломило спину й руки.
Перші кілька днів Шпичка ледве могла рухатися вранці, змучена веслуванням і вправами, але поступово вона звикала, загартовувалася, ставала міцною, як линва, і твердою, як дерево.
Колл глянув на неї, і очі його зробилися круглими.
— Е-е…
— Скіфр дала мені трохи поспати.
Широко всміхаючись, вона обвела поглядом річку. Уперше назва «Дивна» пасувала до неї. Рік помалу тягнувся, починалася тепла пора. Яскрава Мати Сонце гріла з самого ранку, у лісі щебетали пташки, а над водою ліниво ширяли комахи. Дерева, що росли на березі, звішували гілля, обважніле від білого цвіту. Шпичка глибоко втягнула носом насичене пахощами повітря й випустила його, щасливо зітхнувши.
— У мене таке відчуття, що нині буде чудовий день.
Вона скуйовдила Коллові волосся, обернулася й мало не вперлася в Бранда.
Він вилупив на неї очі зі своїм звично безпорадним виразом, що розповзся по його обличчю.
— Шпичко, твоє…
— Йди здохни.
Пів ночі вона не спала — все міркувала, що б такого образливого сказати йому, але коли настала потрібна мить, Шпичка не здобулася на щось краще за ці два слова. Штовхнувши його плечем, вона попрямувала до вже пригаслого багаття, коло якого зібралася команда.
— Наїдайтеся добре, — казав Рульф. — Сьогодні ми, можливо, дістанемося Горішнього волока. Вам потрібна буде вся ваша сила, а то й понад неї, щоб перетягти… е-е…
Він урвав мову й утупився в Шпичку, яка, прихопивши порожню миску, підійшла й зазирнула в казан.
— Кажи-кажи, не зважай на мене, — мовила вона, але всі далі витріщалися на неї так, що це вже починало нервувати.
Ураз Одда пирхнув зі сміху, плюючись їжею.
— Вона — наче та щітка, з якої вискубали половину щетини!
— Наче ягня, яке постригли наполовину, — докинув Досдувой.
— Наче верба, якій обтяли половину гілля, — пробурмотів Фрор.
— А це гарно, — сказав Одда. — Звучить поетично. Тобі слід більше говорити.
— А тобі слід менше говорити, але маємо те, що маємо.
З-над річки налетів легенький вітерець, і Шпичка відчула якусь дивну прохолоду з одного боку голови. Суплячись, вона глянула на плече й побачила, що воно все у волоссі. Нажахана тим, що може виявити, вона торкнулася рукою голови. Справа волосся, як зазвичай, було абияк заплетене в невмілу косу. А ось ізліва лишилася тільки нерівна щетина. Тремтячими пальцями Шпичка провела по незвично ґулястій поверхні черепа.
— Ти спиш на правому боці, — Скіфр перехилилася через її плече й двома пальцями виловила з казана шматок м’яса. — Краще я не могла тебе постригти, а будити тебе мені не хотілося. У тебе такий умиротворений вигляд, коли ти спиш.
Шпичка вп’ялася в неї очима.
— Ти ж сказала, що не змушуватимеш мене стригтися!
— Саме тому я постригла тебе сама, — стара всміхнулася так, ніби вчинила Шпичці бозна-яку послугу.
Ось тобі й добре серце у відьми, ось тобі й чудовий день! Шпичка не знала, що їй робити: плакати, верещати чи кинутися на Скіфр і видряпати їй очі. Урешті-решт на негнучких ногах вона попленталася до річки, зціплюючи зуби й стискаючи руками свою напівзакошлану-напівобстрижену голову. У вухах дзвенів регіт команди.
Материним найціннішим скарбом було невеличке дзеркальце в срібній оправі. Шпичка частенько її піддражнювала: мовляв, мати так любить це люстерко через свою марнотність, — але насправді добре знала причину: то був подарунок, якого батько давним-давно привіз зі своєї подорожі до Першограда. Шпичка ненавиділа дивитися в нього: надто довгасте обличчя, надто запалі щоки, надто гострий ніс, надто злостиві очі. Але тепер вона радо обміняла б те відображення на це кострубате посміховисько, що зирило на неї зі спокійного водного плеса при березі.