Шпичка пригадала, як мати, розчісуючи їй волосся, тихенько наспівувала, а батько всміхався, дивлячись на них. Вона пригадала сміх, пригадала тепло рук, що обіймали її. Пригадала родину. Домівку. Відтак стиснула в долоні мішечок, який завжди був із нею, і подумала, як це жалюгідно: носити на шиї кісточки пальців мертвого батька. Але це було все, що в неї лишилося. Вона з гіркотою похитала головою, дивлячись на своє спотворене відображення. Поруч із ним з’явилося ще одне — високе, худорляве, безбарвне.
— Навіщо ти взяв мене з собою? — запитала Шпичка, сердито плескаючи долонею по воді й розбиваючи обидва відображення.
— Щоб переконати ворогів стати нашими союзниками, — відказав отець Ярві. — Щоб повернутися до Ґеттландії з допомогою.
— Якщо раптом ти ще цього не помітив, мені не надто добре вдається заводити друзів.
— Усі ми маємо свої вади.
— Але все ж таки? Навіщо ти мене взяв? Навіщо найняв Скіфр, щоб вона мене тренувала?
Міністр присів навпочіпки біля неї.
— Ти мені довіряєш, Шпичко?
— Так. Ти врятував мені життя, — відказала вона, але, глянувши в його блідо-блакитні очі, замислилася, наскільки взагалі можна довіряти такій хитромудрій людині, як він. — До того ж я дала клятву. Хіба в мене є вибір?
— Нема. Тому довірся мені, — він скинув поглядом на те, що лишилося від її волосся. — Авжеж, треба час, щоб звикнути до такої зачіски, але, як на мене, тобі пасує. Ти з нею маєш незвичний і лютий вигляд. Не схожа ні на кого іншого.
Шпичка пирхнула.
— Що незвичний, то вже незвичний.
— Дехто з нас інакший, ніж усі решта. Мені завжди здавалося, що тобі подобається вирізнятися. Від насмішок ти розквітаєш, наче квітка на гною.
— Це не так легко, як здається, — пробурмотіла вона. — Весь час носити хоробре обличчя.
— Хто-хто, а я це добре знаю, повір мені.
Якусь хвилю вони стояли над водою мовчки.
— Допоможеш мені підстригти другий бік? — нарешті запитала вона.
— Я казав би лишити так.
— Лишити так? Навіщо?
Ярві кивнув у бік команди.
— Пішли вони під три чорти. Ось навіщо.
— Пішли вони під три чорти, — стиха повторила Шпичка, зачерпнула рукою води й відгорнула з чола зостале волосся.
Треба визнати, міністрова порада припала їй до вподоби. Лишитися напівобстриженою, незвичною і лютою, мовби кидаючи виклик усім, хто дивиться на неї.
— Пішли вони під три чорти! — вона пирхнула сміхом.
— Ти не будеш єдина в цій команді, хто має дивний вигляд, а крім того… — Ярві зсохлою рукою м’яко змахнув кілька обстрижених волосин з її плеча, — волосся відростає.
Того дня вони важко працювали на веслах, змагаючись із бурхливою течією. Дивна стала вужчою, а її береги — стрімкішими. Рульф зосереджено супився, провадячи лодію між скелями, довкола яких нуртувала й пінилася вода. Увечері, коли сонце палахкотіло рожевим над лісистими пагорбами, вони дісталися Горішнього волоку.
На березі стояло дивне поселення, у якому не було жодного однакового будинку. Деякі були з дерева, деякі — з каменю, а деякі — з дерену і скидалися на кургани загиблих героїв. Тут оселялися люди з берегів Потрощеного моря, зупиняючись на своєму шляху на південь, люди з Калиївської землі та Південної імперії, що мандрували на північ, люди з лісових племен і конярі, що застрягли тут під час подорожей на схід чи на захід. Насіння, яке вітер приніс сюди з половини світу і яке дивним випадком пустило тут коріння.
Та хоч мали вони різне вбрання й різні традиції, а також набули неабиякого вміння витягувати монети з подорожніх, у жилах отця Ярві недарма текла кров Золотої королеви: він добре знав, як щонайкраще обскубти їх. Із кожним він торгувався його рідною мовою, збивав із пантелику то чарівливою усмішкою, то кам’яною байдужістю, доки продавці не починали сперечатися між собою за можливість запропонувати йому найнижчу ціну. Коли нарешті він винайняв вісім могутніх волохатих волів у голови селища, то жінці лишилося тільки збентежено кліпати, дивлячись на кілька монет у своїй долоні.
— А отець Ярві не дурень, — зауважив Бранд, коли вони спостерігали, як міністр творить свою буденну магію.
— Він найспритніший чоловік з усіх, кого я зустрічав, — відказав йому Рульф.
Біля річки було звалище деревини: котки, полоззя, поламані щогли й весла, і навіть старий пожолоблений кіль із залишками каркаса — кістяк корабля, який, скотившись зі схилу, мабуть, сильно пошкодився і його розібрали на частини. Узявши до рук сокири й долота, команда стала до праці, і коли Батько Місяць визирнув на небі, «Південний вітер» уже стояв на двох добрих повздовжніх полозах, а весь вантаж перемістився до двох винайнятих возів.