У відповідь пролунав цілий хор удячних стогонів. Люди поприв’язували линви до найближчих дерев і попадали, де стояли, просто серед вузлуватого коріння.
— Дякувати богам, — прошепотіла Шпичка, впираючи руки в поперек, що болів несамовито. — З гори буде легше. Має бути.
— Побачимо, коли дістанемося туди, — відказав Бранд, прикладаючи руку дашком над очима.
Місцевість попереду опускалася, але далі, за імлистою запоною, вона знову починала пнутися вгору. Вона пнулася лісистими схилами, вище й вище, аж до хребта, що здіймався навіть над тою горою, на верхівці якої вони були зараз.
Шпичка, не ймучи віри своїм очам, витріщалася на шлях, який чекав на них. Їй зробилося зле.
— Каменування дедалі більше видається мені менш болісним вибором.
— Передумати ніколи не пізно, — відказав отець Ярві. — Вигод тут, може, і бракує, але каміння, я певен, ми для тебе роздобудемо.
ТОЙ, ХТО БОРОВСЯ З КОРАБЛЕМ
Уранці команда виповзала зі своїх постелей понура і змучена. Усі були розбиті після вчорашньої праці — нили м’язи, боліли синці, — а попереду на них чекав ще один такий самий тяжкий день. Споглядаючи на довгий спуск лісистим згір’ям, за яким десь у імлистій далечині мерехтіла смужка води, навіть Одда не здобувся на якийсь жарт.
— Принаймні тепер іти з гори, — сказав Бранд.
— Ха! — лише пирхнув Одда, відвертаючись.
Невдовзі Бранд збагнув, що той мав на увазі. Тягти «Південний вітер» під гору було важко, але тепер, спускаючись, вони мали стримувати лодію, щоб вона не поїхала вниз — сил доводилося докладати не менше, а небезпека загрожувала значно більша. Дорога була покручена й недостатньо широка, тож на допомогу волів сподіватися не випадало. Дванадцять чоловіків обмотали ганчірками зболені долоні, підмостили ковдри на втомлені плечі, накинули на себе мотузки, обв’язавши їх довкола натертих зап’ястків, і поволі рушили, по шестеро з кожного боку. Лодія, хилячись то на один, то на другий бік, сунула горбкуватим схилом униз, і вони напружували всі сили, щоб не дати їй з’їхати зі шляху. Колл ішов попереду зі своїм відром і раз по раз пірнав під кіль, щоб змастити полози, коли ті починати диміти.
— Помалу, — бурчав Рульф, підносячи руку. — Обережно!
— Легше сказати, ніж зробити, трясця його бери, — простогнав Бранд.
Йому, звісна річ, дали мотузку. Здатність підіймати тягарі — це добре, але біда в тому, що коли треба підняти тягар, люди просто відступають убік і, всміхаючись, дивляться на тебе. Брандові траплялося виконувати нелегку роботу, щоб заробити на крихту хліба для себе й сестри, але ще ніколи в житті він не працював так тяжко, як зараз. Волога від поту груба прядив’яна мотузка звивалася довкола одного зап’ястка й, перекинута через плечі, обплітала другий, щокроку врізаючись у тіло. Ноги його тремтіли від напруги, чоботи ковзали по м’якій землі, укритій слизьким листям і опалою сосновою глицею. Бранд кашляв від куряви, яку здіймав Одда попереду нього, і морщився від лайки, яку вергав Досдувой позаду.
— Коли ми нарешті добудемося до тої триклятої річки? — пробурчав Одда через плече, коли вони чекали, поки з дороги приберуть упале дерево.
— Скоро зможемо пливти тією, що тече з мене, — Бранд труснув головою, і з мокрого волосся впали додолу великі краплини поту.
— Щойно Сафріт дасть напитися, вода відразу виступає в мене на спині й тече в міждуп’я, — поскаржився Досдувой. — То ти розповіси нам, Фроре, звідки в тебе цей шрам?
— Порізався, коли голився, — відгукнувся ванстерець з другого боку лодії, помовчав трохи, а тоді додав: — Ніколи не голіться сокирою.
Шпичка разом із чотирма іншими несла щоглу, частково вкриту Колловими різьбленнями. Бранд відчував, як її погляд, гострий, наче стріла, впинається йому в спину. Мабуть, досі лютиться за ті його слова про її матір. Він не мав на неї образи. Зрештою, це ж не Шпичка подалася світ за очі, покинувши Рін без опіки, чи не так? Щоразу, коли Бранд утрачав самовладання, насправді, схоже, він злостився на самого себе. Він знав, що слід перепросити, але йому завжди важко було давати собі раду зі словами. Іноді він цілими днями підшукував правильні, але коли нарешті розтуляв рота, то з нього лізло геть не те, що треба.
— Мабуть, мені краще зовсім нічого не казати, — пробурмотів він собі під ніс.
— Хто-хто, а я, чорт забирай, скаржитися не стану, — почув він, як буркнула Шпичка, і вже хотів був обернутися, щоб дорікнути їй, про що незабаром, безперечно, пошкодував би, коли раптом мотузку смикнуло і його потягнуло в купу листя. Бранд ледве встояв на ногах.