— Я вже підшукую рими, — долинув Оддин голос.
— Ти врятував мені життя, — промовив Колл, дивлячись на нього великими очима; хлопчикова щока була вимазана дьогтем.
Сафріт приклала бурдюк із водою до Брандових губ.
— Лодія розчавила б його.
— І розтрощила б сама себе, — додав Рульф. — Ми б тоді мусили вертатися до Ґеттландії ні з чим, без допомоги.
— Нам самим потрібна була б тоді допомога.
Важко було навіть ковтати.
— На моєму місці… кожен зробив би те саме.
— Дивлячись на тебе, я пригадую одного нашого доброго друга, — мовив отець Ярві. — Дужі руки. Велике серце.
— Один змах за раз, — сказав Рульф здушеним голосом.
Бранд глянув на свої руки, якими опікувався міністр, і йому зробилося недобре. Мотузка лишила криваві натертості, що звивалися довкола зап’ястків і передпліч, мовби червоні змії довкола білих коренів.
— Болить?
— Лише трохи щипає.
— Лише трохи щипає! Хай мені всячина! — проревів Одда. — Ви чули його? Ану підкажіть риму до «щипає»!
— Невдовзі болітиме, — пообіцяв отець Ярві. — І лишаться шрами.
— Пам’ятка про славетне діяння, — пробурмотів Фрор, якого в цій царині можна було вважати фахівцем. — Геройська відзнака.
Бранд скривився, коли Ярві став перев’язувати йому руки: рани починали пекти несамовито.
— Який там герой, — пробурмотів він, коли Шпичка допомогла йому сісти. — Боровся з мотузкою і зазнав поразки.
— Ні, — отець Ярві закріпив кінці перев’язки шпилькою і поклав зсохлу руку Брандові на плече. — Ти боровся з кораблем. І здобув перемогу. Тримай це під язиком, — міністр поклав йому до рота якийсь сухий листок. — Трохи притлумить біль.
— Вузол розв’язався, — сказав Досдувой, здивовано дивлячись на розтріпаний кінець своєї мотузки. — Що ж це за нещастя таке?
— Таке, яке трапляється з тими, хто не перевіряє, чи добре зав’язані їхні вузли, — сердито зиркнув на здорованя отець Ярві. — Сафріт, звільни місце на возі для Бранда. Колле, поїдеш із ним. Пильнуватимеш, щоб йому не заманулося вчинити ще щось героїчне.
Сафріт зробила місце серед припасів і застелила його ковдрами. Бранд намагався сказати їй, що може йти, але всі бачили, що не може.
— Ану лягай і навіть не думай сперечатися! — гарикнула комірниця, наставивши на нього палець.
Довелося лягати. Колл умостився на бочку поруч, і віз рушив схилом униз, підстрибуючи на вибоїнах. Кожен поштовх змушував Бранда морщитися.
— Ти врятував мені життя, — стиха повторив парубійко по якійсь хвилі.
— Ти швидкий. Ти відскочив би вбік.
— Не відскочив би. Я вже дивився крізь Останні Двері. Тож дозволь мені принаймні подякувати тобі.
Якусь хвилю вони дивилися один на одного.
— Гаразд, — мовив нарешті Бранд. — Я приймаю твою подяку.
— Звідки в тебе така сила?
— Від роботи, мабуть. Я працював у порту. На веслах. У кузні.
— Ти працював ковалем?
— Підмайстром. У ковалині на ім’я Ґаден. Вона перейняла кузню після смерті чоловіка й виявилася вдвічі кращою майстринею за нього, — Бранд пригадав вагу молота в руці, дзвін удару по ковадлу, жар від розпеченого вугілля. Він ніколи не думав, що сумуватиме за цим усім, а проте сумував. — Працювати з залізом — це добре ремесло. Чесне.
— Чому ж ти його покинув?
— Бо завжди мріяв стати воїном. Потрапити в пісні. Приєднатися до команди корабля, — Бранд поглянув на товаришів і всміхнувся: Одда й Досдувой, напинаючи мотузки, лаялися через якісь дурниці, а Фрор із відразою хитав головою. — Я мав на думці чистішу команду, ніж ця, але родину не вибирають.
Біль трохи стих, але той листочок Ярві, схоже, розв’язав Брандові язика.
— Мати померла, коли я був ще малий. Сказала мені чинити добро. Батько ж не хотів мене…
— Мій батько помер, — мовив Колл. — Уже давно.
— Що ж, тепер ти маєш отця Ярві. І цілу команду братів, — Бранд упіймав Шпиччин погляд, вона миттю відвернулася й, суплячись, утупилася кудись у дерева. — І Шпичку за сестру, коли вже на те пішло.
Колл коротко всміхнувся.
— Непевний дарунок долі.
— З дарунками долі переважно завжди так. Шпичка колюча, авжеж, але вона битиметься до загину за кожного з нас.
— Битися вона любить.
— Атож, любить.
Колеса воза рипнули, вантаж заторохтів, люди, що напружували всі сили, загорлали одне на одного.
По якійсь хвилі Колл стиха запитав:
— То ти також мій брат?
— Мабуть, так. Якщо ти не проти.
— Гадаю, мені міг трапитися і хтось гірший за тебе.
Парубійко стенув плечима, наче все те, що він сказав, не мало значення. Але Брандові видалося, що мало, і то велике.