Останній поштовх — і «Південний вітер» нарешті зсунувся в спінені води Денної. Залунали радісні засапані вигуки.
— Ми це зробили, — сказав Бранд, не вірячи своїм словам. — Ми це зробили?
— Ага. Тепер розказуватимеш онукам, як перетягував лодію Горішнім волоком, — Рульф обтер піт із чола грубим передпліччям. — Але нам сьогодні ще треба попрацювати! — вигукнув він, різко поклавши край святкуванню. — Нумо вантажити все на лодію! А до заходу сонця маємо пройти на веслах ще кілька миль!
— Уставай, ледарю, — Досдувой підняв Бранда з воза й поставив на ноги; ті досі тремтіли.
Отець Ярві саме розмовляв з ватажком погоничів бозна-якою чужинською мовою. Наприкінці обоє вибухнули сміхом і дружньо обійнялися.
— Що він сказав? — запитав Бранд.
— «Остерігайтеся конярів, — відповів отець Ярві, — це дикі й небезпечні люди».
Шпичка насуплено поглянула на волів, нарешті вільних від ярма.
— Не розумію, що тут смішного.
— Я запитав його, що він каже конярам, коли торгує з ними.
— І що?
— «Остерігайтеся човнярів, це дикі й небезпечні люди».
— А хто такі човнярі? — запитав Колл.
— Човнярі — це ми, — пояснив Бранд і скривився від болю, залазячи на борт «Південного вітру».
Болів кожен суглоб, кожна жилка. Згорблений, як старий дід, він почовгав до свого місця біля корми й гепнувся на скриню, щойно Шпичка підставила її.
— Ти впевнений, що зможеш веслувати?
— Не бійся, триматимуся нарівні з тобою, — пробурмотів він у відповідь, хоча навіть сидіти випростаним здавалося йому подвигом.
— Тобі навіть здоровому важко триматися зі мною нарівні, — відказала вона.
— Подивимося, як ти триматимешся нарівні зі мною, пащекувата тріско! — мовив Рульф за їхніми спинами. — Ставай замість мене, хлопче.
— Куди ставати?
Рульф кивнув на стернове весло.
— Постоїш сьогодні біля стерна.
Бранд спантеличено закліпав.
— Я?
— Гадаю, ти це заслужив.
Рульф плеснув його по спині й допоміг вилізти на кормове підвищення.
Крекчучи від болю, Бранд поклав руку на стернове весло, обернувся й побачив, що вся команда дивиться на нього. Сафріт і Колл сиділи на своїх місцях біля вантажу, Одда, Досдувой і Фрор — на веслах, отець Ярві стояв зі Скіфр на носі біля різьбленої фігури голубки, а за ними несла свої води на південь Денна, і Мати Сонце розсипала золото по її плесу.
Бранд широко всміхнувся.
— А мені подобається краєвид звідсіля.
— Тільки не звикай, — мовив Рульф.
Враз уся команда взялася стукотіти, гупати, барабанити по веслах, вибиваючи руками по дереву гримку пошану. Пошану йому, Брандові, що все своє життя був ніким.
— Сказати по правді, ти там, на горі, утнув неабияку штуку, — Шпичка майже всміхалася, плескаючи по веслу; очі її зблиснули. — Неабияку штуку.
Бранд відчув, як його роздимає від гордощів. Так він ще ніколи не почувався. Він пройшов довгий шлях відтоді, як Гуннан лишив його самого на березі біля Торлбю. Нехай він і не склав присяги воїна, та все ж знайшов собі команду. Родину, частиною якої став. Він шкодував, що Рін не бачить усього цього, і уявляв собі її обличчя, якби вона побачила. Бранд шморгнув носом, довелося вдати, ніби щось потрапило йому в око. Нарешті він напевне знав, що стоїть у світлі.
— Годі вже стукати по веслах, ліниві потвори! — закричав він ламким голосом. — Опускайте їх у воду й гребіть!
Команда зареготала й налягла на весла. Лишивши на березі волів та їхніх погоничів чекати на новий вантаж, «Південний вітер» плавно пішов стрімкою Денною, нарешті плинучи за течією.
ДИВНІ ЧАСИ
Ліс поступився місцем голому степу. Голому-голісінькому. Рівному-рівнісінькому. Скільки сягало око, вітер колихав буйні зелені трави.
Для Шпички, яка зростала серед гір і скель Ґеттландії, у цій пустці, у цьому всьому обширі, що простягнувся попід бездонним небом ген-ген за обрій, було щось гнітюче.
— Чому ніхто не обробляє всю цю землю? — запитав Колл.
Він сидів верхи на опущеній щоглі та різьбив, а вітер вихоплював стружки з-під його ножика.
— Конярі випасають тут свої стада, — відказав Досдувой. — І їм не до вподоби, коли сюди забрідають чужинці.
— Настільки не до вподоби, що вони злуплюють шкіру живцем із заброд, — чмихнув Одда.
— Перейняли цей звичай від Калиївського князя.
— А той навчився цього в Першограді, — мовив Фрор, витираючи пальцем знівечене око.