— Хоча, як мені відомо, цю моду завезли туди мандрівники з Саґенмарку, — докинув Рульф.
— Яких своєю чергою навчив Бейл Будівничий, коли вперше вчинив на них набіг, — підсумував Ярві.
— Ось так зі шкуродерів стали здирати шкуру, — замислено протягнула Скіфр, споглядаючи візерунки на траві, яку хвилював вітер. — Кривава наука замкнула коло.
— То все добре, — Рульф пильно оглядав річку й простору рівнину довкола, мружачи очі ще сильніше, ніж зазвичай. — Аби лише нам ніхто не захотів дати такої науки.
— Чому ти непокоїшся? — запитала Шпичка. — Ми вже багато днів не бачили жодного корабля.
— Власне, тому й непокоюся. Куди вони всі поділися?
— Онде два, — мовив отець Ярві, вказуючи на щось далеко попереду.
Він мав гострі очі. Лише коли вони підпливли значно ближче, Шпичка, озирнувшись через плече, збагнула, чим були дві чорні купи на березі. Обвугленими кістяками двох невеличких суден, які оточувала широка смуга стоптаної трави. Вичорненим кругом згаслого вогнища. Вогнища, схожого на те, біля якого вони щовечора гріли руки.
— Схоже, для їхніх команд усе закінчилося не надто вдало, — пробурмотів Бранд, у якого був справжній хист висловлювати те, що всі й без нього вже бачили.
— Мертві, — безжурно сказала Скіфр. — Комусь, може, пощастило, і їх узяли в неволю. Або ж не пощастило. Конярі, як відомо, не вельми лагідно поводяться з рабами.
Одда похмурим поглядом обвів безкрайню трав’янисту площину.
— Гадаєте, нам доведеться з ними познайомитися?
— З моїм щастям — точно доведеться, — пробурмотів Досдувой.
— Відтепер ставатимемо табором тільки на підвищенні! — загорлав Рульф. — І подвоїмо варту! На чатах тепер постійно має бути вісім чоловіків!
Усі занервували, насторожено оглядаючи степ і здригаючись від кожного несподіваного звуку. І саме в такому настрої вони помітили судно, що йшло на веслах горіріч.
То була лодія, завбільшки з «Південний вітер», на шістнадцять пар весел абощо. На носі була фігура чорного вовка, із чого Шпичка здогадалася, що команда корабля — тровенландці, і, судячи з порубин на щитах, які висіли вздовж борту, люди готові до бою. Можливо, навіть люди, які прагнуть бою.
— Тримайте зброю напоготові! — вигукнув Рульф; великий роговий лук був уже в його руці.
Сафріт стурбовано дивилася, як чоловіки намагаються дати собі раду одночасно з держаками весел і руків’ями зброї.
— Може, нам варто спробувати вторувати шлях Батькові Миру?
— Авжеж, — отець Ярві на дещицю видобув власний меч із піхов. — Але слова озброєної людини звучать куди переконливіше. Вітаю вас! — гукнув він до зустрічної лодії.
На її носі височіла бородата постать у кольчузі.
— І я вас вітаю, друзі! — ця відповідь видалася б значно миролюбнішою, якби обабіч промовця не стояли чоловіки з напнутими луками. — Наша лодія зветься «Чорний пес», ідемо Денною вгору з Першограда.
— «Південний вітер», пройшли Дивною з Ройстока! — крикнув у відповідь Ярві.
— Як минула переправа Горішнім волоком?
— Тим, хто тягнув лодію, довелося нелегко, — Ярві здійняв угору калічену руку. — Але мене це не стосується.
Капітан «Чорного пса» розреготався.
— Ватажок повинен ділити роботу зі своїми людьми, але якщо ділитиме порівну, хто ж його тоді поважатиме! Можемо ми підпливти ближче?
— Можете, але майте на увазі, що ми добре озброєні.
— У цих краях підозру викликають якраз ті, хто не озброєний.
Капітан дав знак своїй команді — ватазі бувалих бороданів, пошрамованих і унизаних блискучими кільцегрошима, — і та вправно вивела «Чорного пса» на середину річки, де лодія порівнялася з «Південним вітром», ніс до корми.
Капітан раптом вибухнув сміхом і недовірливо похитав головою.
— А що то за старий покидьок стоїть у вас за стерном? Щоб я скис, коли це не Рульф Поганець! Я був певен, що ти загинув, і не журився через це анітрохи!
Рульф і собі розсміявся.
— Ти вже давно скис, Синій Єннере! Я теж був певен, що ти загинув, і навіть відкоркував бочівочку елю з такого приводу!
— Рульф Поганець? — стиха перепитала Шпичка.
— То давно було, — відмахнувся старий стерничий, відкладаючи свого лука. — Із віком люди зазвичай стають меншими поганцями.
З «Чорного пса» перекинули носову линву, і хоч не минулося без лайки через те, що кілька весел зчепилися між собою, обидві команди притягли лодії бортами одну до одної. Синій Єннер перехилився і стиснув Рульфові зап’ясток. Обоє сяяли усмішками.