Шпичка не всміхалася, а руку й далі тримала на батьковому мечі.
— Як у біса ти вискочив із тої халепи, у яку нас завів Гальстам-молодший? — запитав Рульф.
Єннер зняв шолом, кинув його своїм людям і пошкріб голову з розкошланим рідким сивим волоссям.
— Соромно казати, але я вирішив шукати щастя в обіймах Матері Моря й кинувся у воду.
— Тобі завжди щастило в бою.
— Попри це, я зловив-таки стрілу в дупу. Добре, що хоч сам я кощавий, але дупу маю м’ясисту, і шкода від рани була незначна. Коли вже на те пішло, я вважаю, що мені пощастило з тою стрілою, адже вона врятувала мене від невільницького нашийника.
Рульф ледь торкнувся пальцями шиї, і Шпичка побачила там, під бородою, невеличкі шрами, на які ніколи раніше не звертала уваги.
— Мені пощастило менше. Але завдяки отцю Ярві я тепер знову вільна людина.
— Отець Ярві? — Єннер витріщив очі. — Міністр Ґеттландії? Той, що колись був сином Золотої королеви Лайтлін?
— Саме він, — озвався Ярві, пробираючись поміж скринями-лавицями до корми.
— У такому разі це велика честь для мене, бо ж я чув, що ти вельми хитромудрий чоловік.
Єннерів погляд упав на Шпичку, і тровенландець здивовано звів брови.
— У тебе тепер тягнуть весло жінки, Рульфе?
— У мене тягнуть весло ті, хто може його тягнути, — відказав стерничий.
— Навіщо ти так по-дивацьки постриглася, дівчинко?
— Щоб послати тебе під три чорти, — відгиркнула Шпичка. — Ось навіщо!
— Ого! Вона у вас люта! Що там весло! Вона, як видається, чоловіка навпіл роздерти може.
— Охоче спробувала б, — сказала Шпичка, анітрохи не підлещена такою похвалою.
Єннер вишкірив жовтуваті, з кількома прогалинами, зуби.
— Був би я років на десять молодший, то радо скористався б такою нагодою, але з віком приходить обережність.
— Що менше часу тобі лишається, то менше хочеться ризикувати цими залишками, — підтвердив Рульф.
— Щира правда, — Єннер похитав головою. — Рульф Поганець повернувся з-за Останніх Дверей, дівчата тягнуть весло і бозна-що ще. Дивні часи настали, далебі дивні.
— А які часи не дивні? — запитав отець Ярві.
— І це щира правда! — Синій Єннер примружив очі й глянув на каламутне сонце. — Йдеться до вечора. Станемо табором і обміняємось новинами?
— Себто перехилимо по кухлику? — запитав Рульф.
— Авжеж, і то не по одному.
Вони пристали до берега в зручному для оборони закруті річки, виставили численну варту й розпалили велике багаття. Омахи полум’я шарпав невпинний вітер, розсипаючи над водою снопи іскор. Кожна команда відкоркувала по бочівці елю, і всі заходилися співати дедалі немелодійніших пісень, розповідати дедалі неправдоподібніших байок і справляти дедалі бучніші веселощі. Хтось, не розваживши як слід, почастував пивом Колла, і хлопчині воно так припало до смаку, що невдовзі його знудило, після чого він заснув мертвим сном, що вкрай розсердило його матір, але вкрай потішило всіх решту.
Шпичці, утім, анітрохи не було весело. Попри усмішки, кожен тримав зброю напохваті, а були й такі, хто сміявся не більше за неї. Стерничий «Чорного пса», якого товариші кликали Плазуном, чоловік із білим пасмом у рідкому волоссі, здавалося, плекає якусь особливу ненависть до всього світу. Коли він пішов до річки відлити, Шпичка помітила, як Плазун уважно розглядає вантаж «Південного вітру», а особливо окуту залізом скриню отця Ярві.
— Не подобається мені його вигляд, — пробурмотіла вона Брандові.
Він глянув на неї з-понад кухля.
— Тобі нічий вигляд не подобається.
Власне кажучи, Шпичка ніколи не мала нічого проти Брандового вигляду, але вирішила про це не згадувати.
— Його вигляд мені не подобається більше, ніж інших. Цей тип із тих, хто не має нічого, крім суворого погляду й суворих слів. Лице — наче дупа, яку відшмагали.
Хлопець усміхнувся, дивлячись у свій кухоль.
— Ох, як я ненавиджу таких людей!
Тут уже й Шпичка мимоволі всміхнулася.
— Нехай я відстрашлива зовні, але за цим ховається глибока натура.
— Дуже добре ховається, — сказав він, підносячи кухоль до рота. — Хоча я помалу, здається, починаю намацувати її.
— А ти сміливець! Мацаєш дівчину навіть без її дозволу.
Ель пішов йому носом, і Бранд зайшовся кашлем. Одда став плескати його по спині, а потім вирішив, що це слушна нагода виголосити свої недолугі вірші на честь того, як Бранд самотужки тримав корабель. Він кілька разів переповідав історію, і щоразу схил гори робився крутішим, небезпека — більшою, а подвиг — приголомшливішим. Сафріт сяяла усмішкою, дивлячись на хлопця, і знай повторювала: «Він урятував життя моєму синові». Бранд єдиний намагався заперечити сумнівні факти, та й узагалі, слухаючи всі ці похвали, ніяковів і мав такий вигляд, наче сидить на цвяхах.