— Що там на берегах Потрощеного моря? — запитав Синій Єннер, коли з піснею нарешті було покінчено. — Минув уже рік відтоді, як ми востаннє бачили рідний край.
— Здебільшого те, що й було, — відказав Ярві. — Прамати Вексен вимагає дедалі більшого від імені Верховного короля. Останнім часом зайшлося про податки.
— Бодай його пранці побили разом із його Єдиним Божеством! — лайнувся Єннер. — Коли чоловік щось собі добув, то це має бути його власність. З якого дива платити за це якомусь іншому злодієві тільки тому, що той сидить вище?
— Деякі люди що більше мають, то більше хочуть, — сказав Ярві, і по обидва боки від вогнища схвально загомоніли.
— На Дивній спокійно?
— У нас принаймні клопотів не було, — відповів Рульф. — А на Денній?
Єннер прицмокнув крізь рідкі зуби.
— Кляті конярі розбурхалися, наче роздратовані бджоли. Нападають на човни й каравани, палять садиби мало не під Калиєвом.
— Яке плем’я? — запитав Ярві. — Ужаки? Бармеки?
Єннер спантеличено глянув на нього.
— У них є племена?
— Атож. І в кожного свої звичаї.
— Ну, наскільки мені відомо, стріли вони випускають із луків однакові, і Калиївський князь теж не надто розрізняє їх. Йому остогидло їхнє дражніння, і він має намір дати їм криваву науку.
— Така наука — найкраща, — вишкірив підпиляні зуби Одда.
— Ось тільки він не збирається робити це власноруч.
— Можновладці рідко роблять щось власноруч, — мовив Ярві.
— Він перегородив Денну ланцюгом і оголосив, що не пропустить жодної лодії з воїнами, доки ми, північани, не допоможемо йому провчити як слід конярів.
Рульф випнув широке огруддя.
— Не стане ж він перепиняти дорогу міністрові Ґеттландії!
— Ти не знаєш князя Варослава. Зрештою, жоден розумний чоловік не схотів би його знати. Передбачити, як діятиме цей голомозий покидьок, немає жодного способу. Нас він пропустив тільки тому, що я наплів, буцімто рознесу вісті й закличу сюди ще більше воїнів з берегів Потрощеного моря. На вашому місці я повертався б разом із нами.
— Ми попливемо далі, — сказав Ярві.
— Тоді нехай вам усім якнайдужче щастить на погоду і нехай ви не потребуватимете щастя в бою, — Синій Єннер потягнув великий ковток елю. — Але, боюся, така потреба може виникнути.
— Вона може виникнути й у тих, хто збирається переходити Горішнім волоком, — мовила Скіфр, що лежала горілиць, підклавши руки під голову, а босі ноги простягнувши до вогню. — Не хочете випробувати своє бойове щастя, поки є така змога?
— Що в тебе на думці, жінко? — буркнув Плазун.
— Дружня випроба зброї. Поєдинок тренувальними клинками, — Скіфр широко позіхнула. — Я тут навчаю декого, і нам потрібні свіжі противники, бо з нашої команди вже всі дістали прочуханки.
— Хто ж твій учень? — запитав Єннер, позираючи на Досдувоя, що в миготливому блиску полум’я видавався темною горою.
— Ні-ні, — відказав велетень. — То не я.
Шпичка натягнула своє найхоробріше обличчя, підвелася й ступила в круг світла.
— Я.
Запала мовчанка. А тоді Плазун недовірливо реготнув і до нього приєдналася решта.
— Ця недострижена шмаркачка?
— А дівка може тримати щита?
— Я гадаю, вона може тримати хіба що голку. Мені саме треба зашити дірку в шкарпетці!
— Тобі треба буде зашити дірку у своїх тельбухах, коли вона з тобою закінчить, — гиркнув Одда.
Хлопчина, старший за Шпичку десь на рік, випрохав собі право першим віддухопелити її, і дві команди стали галасливим колом, освітлюючи смолоскипами місце для поєдинку. Вони вигукували образи, підбадьорювали бійців і билися об заклад. Шпиччин противник був здоровий, із грубими зап’ястками й лютим поглядом. Батько завжди казав: «Страх — це добре. Страх змушує тебе бути обережнішою. Страх допомагає тобі вижити». Якщо він мав рацію, то це чудово, бо серце Шпичці гупало так сильно, що, здавалося, голова ось-ось лусне.
— Невже ви гадаєте, що ця нікчема переможе? — горлав Плазун, перерубуючи навпіл сокиркою один зі своїх браслетів і ставлячи половину проти Шпички. — Краще відразу викиньте ваші гроші в річку! Не хочеш приєднатися? — запитав він Синього Єннера.
Той спокійно погладив бороду, подзенькуючи власними браслетами.
— Я волію, щоб мої гроші лишалися там, де вони є.
Нервовість щезла з першим ударом дерев’яних клинків, і Шпичка вже знала, що поб’є противника. Вона ухилилася від другого удару, третій відбила вбік, і хлопчина за інерцією пролетів повз неї. Він був дужий, але атакував розлючено, наосліп, неправильно розподіляючи свою вагу. Він знову нерозважливо замахнувся, і Шпичка, мало не сміючись із його незграбності, пірнула під удар, зачепила його щит, смикнула вниз і смачно хряснула хлопчину по обличчю. Тровенландець сів у багно, остовпіло кліпаючи. Із носа його юшила кров.