Він сягнув рукою до кишені й кинув Плазунові щось блискотливе.
— Що це? — буркнув стерничий.
— Срібло королеви Лайтлін, — відказав Ярві. — Із її обличчям на кожній монеті.
Хай міністрові й бракувало кількох пальців, але ті, які він мав, були далебі спритні. Монети завертілися, зблискуючи у світлі полум’я, коли він узявся розкидати їх команді «Чорного пса».
— Нам не потрібні твої подачки, — прогарчав Плазун, хоча багато його товаришів по веслу вже повзали навколішках, визбируючи срібняки.
— Тоді вважайте це завдатком! — вигукнув Ярві. — Решту королева виплатить вам, коли ви постанете перед нею в Торлбю. Вона та її чоловік, король Утіль, завжди потребують хоробрих мужів і добрих воїнів. А надто тих, які не плекають любові до Верховного короля.
Синій Єннер високо здійняв кухоль.
— У такому разі випиймо за вродливу й щедру королеву Лайтлін! — його команда радісно загукала, і капітан додав тихіше: — І за її хитромудрого міністра! — а тоді підморгнув Шпичці й уже геть тихо сказав: — І, звісно, за його грізну веслярку!
— Що відбувається? — Колл, розкошланий, із безтямним поглядом, силкувався підвестися, заплутався в ковдрі, упав, і його знову знудило. Усі вибухнули нестримним реготом.
За якусь хвилю обидві команди знову обмінювалися байками, шукали спільних знайомих і сперечалися, чий ніж кращий. Сафріт тим часом затягла сина за вухо до річки й умочила головою у воду. Плазун лишився сам на сам зі своєю злістю: уперши руки в боки, він стояв і пронизував Шпичку поглядами, наче кинджалами.
— Здається, ти нажила собі ворога, — пробурмотів Бранд, ховаючи свій кинджал до піхов.
— Ет! Я постійно наживаю собі ворогів. Як там каже отець Ярві? Вороги — це ціна успіху, — однією рукою вона обійняла за плечі його, а другою — Одду і міцно стиснула їх обох. — Куди більше мене дивує, що я нажила собі кількох друзів.
ЧЕРВОНИЙ ДЕНЬ
— Щ ити! — заревів Рульф
Паніка, що охопила Бранда, вирвала його з приємного сну про рідний дім. Він вибрався з-під теплої ковдри просто в холоднечу світанку, забарвленого в колір крові.
— Щити!
Люди поспіхом вилазили зі своїх постелей, наштовхувалися одне на одного, метушилися, як перелякані вівці, — напіводягнені, напівозброєні, напівпробуджені. Хтось на бігу зачепив ногою жар вогнища, здійнявши вгору вировиння іскор. Хтось ревів, заплутавшись у рукавах кольчуги, яку силкувався натягнути на себе.
— До зброї!
Шпичка вже була на ногах. На нестриженій половині її голови цими днями панував безлад із кісок, ковтяхів і закуйовджених пасом, переплетених нарізаними з монет срібними кільцями, а проте її зброя була напоготові — наолієна й начищена до блиску, а лице дівчини виражало рішучість. Коли бачив її хоробре обличчя, Бранд і сам почувався хоробріше. Боги свідки, йому потрібна була хоробрість. А ще йому потрібно було посцяти.
Учора вони стали табором у вигині річки на єдиному підвищенні на багато миль довкола — невеликому пагорку з пласким верхом. З його узбіч стирчали гострі кам’яні брили, а за вершину чіплялися кілька хирлявих деревець. Бранд поквапився до східного схилу, де збиралися всі, а тоді поглянув з пагорба на плаский океан трави, що прослався ген до ранкової зорі. Тремтливими пальцями протерши очі від залишків сну, він побачив удалині якісь постаті — примарних вершників у мерехтливому світанковому мареві.
— Конярі? — хрипко витиснув він із себе.
— Ужаки, по-моєму, — відказав отець Ярві, затуляючи очі від блиску Матері Сонця, що кривавою плямою здіймалася на східному небокраї. — Але вони кочують уздовж узбережжя Золотого моря. Не збагну, що привело їх сюди.
— Може, сильне бажання нас убити? — висловив припущення Одда.
Обриси вершників у ранкових сутінках ставали дедалі виразнішими. Червоне сонце вилискувало на вістрях списів, клинках кривих мечів і шоломах, що своїм виглядом скидалися на звірині голови.
— Скільки їх? — тихо запитала Шпичка; помітно було, як на стриженому боці її голови ходять жовна.
— Вісімдесят? — Фрор спостерігав за вершниками з таким спокоєм, наче дивився на сусіда, що поле бур’яни в себе на городі. — Дев’яносто? — він розв’язав якусь торбинку, плюнув туди й узявся пальцем розмішувати її вміст. — Сотня?
— О боги, — прошепотів Бранд.
Конярі наближалися півколом, і вже чути було стукіт копит. Гейкання, гойкання і якийсь дивний тремтливий лемент розлунював над рівниною, накладаючись на брязкіт зброї і гарчання північан, що готували своє бойове спорядження й молилися, прохаючи щастя в бою — кожен у тих богів, яких собі обрав. Один вершник, довге волосся якого маяло на вітрі, підскакав ближче й пустив стрілу. Бранд мимоволі сахнувся, але це був тільки пробний, глумливий постріл, і стріла впала у траву, не долетівши й до середини схилу.