Розляглося пронизливе виття, коли стріла влучила в ціль. Північани зареготали, стали глумитися, висолоплювати язики й корчити гримаси — злі, звірині, затяті. Брандові не надто хотілося сміятись. Йому хотілося сцяти.
Те, як конярі ведуть бій, було добре відомо: вони блискавично наскакували й відступали, заплутували ворога й виснажували його стрілами. Але самими лише стрілами добре збудовану стіну щитів не взяти, а Рульфів роговий лук виявився навіть смертоноснішим, ніж видавався на позір. Невелике підвищення збільшувало його далекобійність, і стерничий, хоч мав уже чимало літ, влучав із безжальною точністю. Спокійний, як вода у ставку, терплячий, як камінь, він посилав стрілу за стрілою, і ті зі свистом летіли вниз трав’янистим схилом. Ще двічі північани здіймали радісний галас: коли він звалив додолу коня і коли вибив із сідла вершника, що покотився в траву. Решта конярів відступили з-під засяга Рульфового лука і стали громадитися в одному місці.
— Вони не можуть оточити нас, бо позаду нас захищає річка, — отець Ярві протиснувся між ними, щоб виглянути з-над Оддиного щита. — І не можуть атакувати кінно, бо схил усіяний брилами каміння і ми стоїмо вище. Моя ліва рука вибрала-таки добре місце на ночівлю.
— Це не перший мій танець, — мовив Рульф, плавно пускаючи чергову стрілу. — Вони спíшаться й розіб’ються об нашу стіну, як Мати Море розбивається об скелі.
Але скелі не відчувають болю. Скелі не кривавлять. Скелі не помирають. Бранд піднявся навшпиньки, щоб визирнути з-за стіни щитів, і побачив, що ужаки злазять з коней і готуються наступати. Їх було так багато! На кожного північанина припадало за його оцінкою по два конярі. А може, й більше.
— Чого вони хочуть? — пробурмотів Бранд і злякався того страху, що прозвучав у його голосі.
— Є час думати над тим, чого людина хоче, — у Фроровому голосі страху не чути було зовсім, — а є час розчерепити їй голову. Зараз другий випадок.
— Ми стримаємо їх тут! — проревів Рульф. — А коли я крикну «вперед», напремо на них і скинемо цих покидьків зі схилу. Скинемо, потнемо й потопчемо без пощади, а милосердя прибережемо на інший день! Ви чуєте мене? Стріла!
Щити розійшлися, і Бранд мигцем побачив людей, що бігли до них. Рульф послав стрілу найближчому в ребра. Той упав і лишився повзати по землі, стогнучи й благаючи про щось товаришів, які пробігали повз нього.
— А тепер тримати стрій, хлопці! — закричав Рульф, відкидаючи лук і підіймаючи списа. — Тримати стрій!
Довкола нього воїни гарчали, спльовували й бубоніли молитви до Матері Війни, а їхні віддихи розбивалися об дерев’яну стіну перед ними. Починало дощити, поодинокі краплини зросили шоломи бійців і обіддя щитів, а Брандова потреба посцяти стала ще нагальнішою.
— Боже праведний! — вигукнув Досдувой. Уже чути було швидке тупотіння їхніх ворогів, а протяглі бойові кличі лунали дедалі ближче. — Всемогутній і всезнавчий! Побий цих нечестивців!
— Та я цю погань сам поб’ю! — скрикнув Одда.
Тут на них наскочили конярі, і Бранд аж охнув від удару, під натиском поточився на пів кроку назад, а потім знову подався вперед, навалившись усією вагою на щит і ковзаючи чоботами по мокрій траві. Розлігся стукіт, гуркіт і брязкіт. Здійнявся шквал металу. Щось цвьохнуло об край щита, і Бранд ухилився. В обличчя йому полетіли тріски, а по той бік рознеслося ламане демонське виття.
Фрор, вибалушуючи понівечене око, заревів слова з «Пісні про Бейла»:
— Залізна рука! Залізна голова! Залізне серце! — він махнув навмання мечем над стіною щитів. — Твоя смерть надходить, співає сотня голосів!
— Твоя смерть надходить! — вторував йому Досдувой.
Такий собі час на пісні, але решта підхопили клич із вогнем у горлянці, вогнем у грудях, вогнем в ошалілих очах.
— Твоя смерть надходить!
Чия смерть надходила, їхня чи конярів, не уточнювалося. Та це й не мало значення. Мати Війна розпростерла залізні крила над рівниною і кинула тінь на кожне серце. Фрор махнув знову й навершником меча зачепив Бранда над оком так, що аж у вухах задзвеніло.
— Уперед! — заревів Рульф.
Бранд стиснув зуби й напер, щити заскреготіли один об одного. Він бачив, як північанин упав із криком, коли спис, ударивши під щит, увігнався йому в ногу. Бачив, а проте далі сунув уперед. Він почув голос за щитом, слова чіткі й виразні, адже ворог був зовсім близько — лише товщина дошки відділяла його від Брандового обличчя. Він різко здійняв руку й рубонув сокирою над щитом, раз, другий, доки лезо не ввійшло у щось. Почувся стогін і якийсь булькітливий звук. Хтось позаду вдарив списом повз нього. Ратище шурхнуло об край щита, і потойбіч хтось завив. Фрор буцнув когось лобом і розтрощив йому носа. Усі гарчали й шипіли, кололи й штовхали, сплівшись в один великий клубок.