— Здохни, падло, здохни!
Чийсь лікоть зацідив йому в щелепу, і Бранд відчув смак крові у роті. В обличчя ляпнуло багном і на якусь мить засліпило його. Він швидко закліпав, щоб скинути бруд, загарчав, лайнувся, штовхнув, послизнувся, сплюнув солону кров і знову штовхнув. Схил давав північанам перевагу, і вони добре знали свою справу. Поволі, але невпинно стіна щитів почала рухатися, відсуваючи нападників, спихаючи їх із пагорба.
— Твоя смерть надходить, співає сотня голосів!
Бранд побачив, як весляр уп’явся зубами ужакові в шию. Побачив, як Колл б’є ножем лежачого ворога. Побачив, як Досдувой, змахнувши щитом, відкинув нападника, і той покотився по землі. Побачив, як вістря клинка прохромило чоловіка наскрізь і вийшло йому зі спини. Щось вдарилося Брандові в обличчя й відскочило. Він охнув: невже стріла? А тоді збагнув, що то лише палець.
— Уперед, я сказав! Уперед!
Північани наперли ще сильніше, наперли пекельним тлумом тіл, що гарчали з надсади. Вони збилися так тісно, що вдарити сокирою не було змоги. Бранд кинув її, просунув руку вниз до піхов і витягнув кинджал, який Рін викувала для нього.
— Залізна рука! Залізна рука!
Відчувши руків’я кинджала в долоні, він згадав про сестру. Перед очима постало її обличчя, освітлене полум’ям вогнища в їхній маленькій хижці. Ці покидьки стояли між ним і Рін. Бранд скипів люттю. Він побачив перед собою обличчя, грубі залізні кільця в заплетеному волоссі. Шарпнув щитом догори, ударив його. Ужакова голова смикнулася назад, і Бранд штрикнув з-під низу. Метал заскреготів, він штрикнув знову й відчув на долоні щось тепле й липке. Ужак упав, і він наступив на нього, спіткнувся, топчучи його. Одда, спльовуючи крізь зціплені зуби, потягнув Бранда й допоміг утриматися на ногах.
— Твоя смерть надходить!
Скільки разів, затамувавши дух, він слухав цю пісню, безгучно повторюючи слова, мріючи й собі колись стати в стіну щитів, зажити й собі колись слави! Невже він мріяв ось про це? Тут нічого не важили жодні вміння, усе залежало тільки від сліпого випадку — пощастить чи ні. Це не був герць шляхетних звитяжців, тут безум змагався з безумом. Тут не було місця для хитрощів, кмітливості чи навіть мужності, якщо тільки мужність не полягала в тому, щоб битва несла тебе безпомічного, як хвиля несе уламок гілки. Може, так воно й було.
— Убити їх!
Шум битви був жахливий: гуркіт і брязкіт металу, стукіт і тріск дерева, люди, що горлають прокляття на межі своїх надламаних голосів. Звуки, яких Бранд не міг збагнути. Звуки, які не мали значення. Останні Двері розчинилися навстіж перед ними всіма, і вони йшли до них так хоробро, як могли.
— Твоя смерть надходить!
Дощ посилювався, чоботи виривали траву й місили червону землю, перетворюючи її на болото. Бранд утомився, йому все боліло й нило, але зупинитися він не міг. О боги, як же йому хотілося сцяти! Щось угатило в щит і мало не зірвало його з руки. Повз вухо промайнуло червоне лезо, і Бранд побачив біля себе Шпичку.
Половина обличчя її була забризкана кров’ю. Дівчина всміхалася. Всміхалася так, наче була в рідній стихії.
БОЙОВИЙ ШАЛ
Ш пичка була вбивця. І цього ніхто не міг заперечити.
Смужка стоптаної, закривавленої і змішаної з багнюкою трави за рухомою стіною була її володіннями, і для кожного, хто вдирався до них непроханим, вона ставала Смертю.
З гуркотом, гучнішим за стукіт граду по корпусу «Південного вітру», стіна щитів поволі сунула схилом униз, спихаючи, рубаючи, топчучи ворогів, волочучи їх між щитами, проковтуючи, як голодна змія проковтує свою здобич. Один ужак спробував підвестися, і Шпичка встромила батькового меча йому в спину. Коли він падав, на його закривавленому обличчі був вираз страху та болю.
Здавалось, мало би бути важче, ніж на тренуваннях із дерев’яним мечем, але насправді було набагато легше. Сталь була така легка й гостра, а Шпиччина рука — така сильна й швидка! Її зброя немовби мала власний розум. Безжальний розум, єдина мета якого — убивати.
Шпичка була вбивця. Скіфр колись сказала це, і ось він, доказ, написаний кров’ю на шкірі її ворогів. Вона шкодувала, що батько не бачить її. Може, його дух був тут, стояв опліч неї і підохочував до битви. Шкодувала, що тут нема Гуннана. Вона пхнула б його мордою в усю тут кров, яку пролила. Нехай би тоді заперечив її право бути на полі бою. Вона вбила б і його також.