Конярі не знали такого способу битви й безладно роїлися перед стіною, наскакуючи на неї поодинці або парами. Їхня відвага вела їх до загибелі. Шпичка помітила, що один незграбно намагається вдарити списом поверх щитів, наміряючись у Бранда. Вона метнулась уперед і вдарила ужака топірцем у спину. Гостряк «борідки» глибоко ввігнався в плече, і Шпичка, смикнувши, втягнула ворога між щитами просто до себе.
Вони зчепилися в обіймах, заточуючись, огризаючись, штурхаючись ліктями й колінами. Довге волосся противника лізло Шпичці в рот. Отець Ярві ззаду підтяв ужакові ноги, і Шпичка, вирвавши з криком свій топірець, рубонула в скроню. Шолом злетів з голови й покотився стоптаним схилом.
Батько часто розповідав про бойовий шал — червоний радісний захват від битви, який Мати Війна посилає своїм улюбленим дітям. Шпичка сиділа біля вогнища й слухала його розповіді з круглими очима й роззявленим ротом. Мати казала, що це історії не для дівчаток, але він лише нахилявся ближче — так близько, що вона відчувала його тепле дихання на своїй щоці, — і вів далі хрипким шепотом. Батько розповідав їй про бойовий шал, а тепер Шпичка сама почувала його.
Світ довкола горів, палав, танцював; уривчастий віддих розривав їй груди й жаром обпікав горло. Вона кинулася до краю стіни щитів, де стрій вигинався, розтягувався й ось-ось міг розірватися. Двом ужакам вдалося пробратися між валунами з флангу і зайти Досдувоєві в тил. Вона рубонула одного в бік, і ужак склався навпіл. Другий намірився в неї списом, але зброя, здавалося, рухалась так повільно, наче сунула крізь мед. Шпичка зі сміхом ухилилася, топірцем підрубала ужакові ноги, і той покотився геть.
Повз неї шугнула стріла. Досдувой смикнув Шпичку до себе й затулив щитом, у якому біля обода вже стриміли два тонкі стрижні. Стіна прогиналася посередині, воїни з перекривленими від натуги обличчями силкувалися втримати щити разом. Пролунав удар, із рота північанина полетіли зуби, і він упав. Стіна розпалася. У проломі стояв велетенський ужак у масці зі щелепи моржа, обабіч злісного обличчя стирчали ікла. Він форкав, як бик, і розмахував обіруч величезною шипованою довбнею, розганяючи бійців і розширюючи пробоїну.
Шпичка не почувала страху. Тільки бойовий шал, сильніший, ніж будь-коли.
Кров зануртувала в ній, наче Мати Море, і вона помчала до велета. Він вирячив на неї оскаженілі очі, а вона кинулася додолу, поковзом на боку проїхала поміж його величезними чоботами й обернулася. Довбня гупнула об землю, і Шпичка різонула мечем ззаду по нозі. Кров бризнула, застигаючи чорними плямами, а ужак повалився на коліна. Фрор підступив до нього й важко рубонув сокирою, раз, другий, третій. Синій відбиток долоні на його обличчі поцяткували червоні краплі.
Шпичка побачила, що конярі розбігаються, скочуються зі схилу на рівнину, де на них чекали коні. Вона здійняла зброю над головою й переможно закричала, уся, до кінчиків пальців, палаючи шалом. Батьків дух підохочував її, і вона кинулася за ворогами, як гончак за зайцем.
— Зупиніть її! — заревів Рульф, і хтось відтягнув її назад.
Вона лаялася й пручалася, обличчя їй обліпило сплутане волосся, а щоку дряпала чиясь борода. Це виявився Бранд, він обхопив її лівою рукою так, щоб затулити щитом. За ужаками, що втікали, Шпичка побачила інших. Вони кралися у траві з напнутими луками й затятими обличчями. Їх було багато. Ураз бойовий шал відступив, а натомість наринула хвиля страху.
— Зімкнути стрій! — проревів Рульф, бризкаючи слиною.
Північани відступили, зсунулися один до одного, щоб затулити проломи. Щити хиталися й стукотіли, у шпаринах між ними мерехтіло світло. Шпичка почула, як стріли вдаряються об липове дерево, побачила, як одна, відбившись від обода Брандового щита, перевернулася у повітрі й перелетіла через його плече. Одда впав, із його боку стирчала стріла. Плюючись прокляттями, він силкувався виповзти схилом.
— Відходимо! Відходимо! Тримати стрій!
Вона підхопила товариша під руки й потягла догори, а він стогнав, бив ногами й пускав із рота криваві бульбашки. Шпичка впала, й Одда повалився на неї так, що вона мало не покалічилася власним топірцем. Насилу звівшись на ноги, вона поволочила пораненого далі. Підскочив Колл, щоб допомогти, і разом вони затягли Одду на верхівку пагорба. Стіна щитів помалу відступала за ними до того місця, де стояла кілька божевільних хвилин тому, із річкою позаду й широким степом попереду.
Шпичка остовпіло й оніміло стояла, не знаючи, скільки їхніх уже полягло. Троє? Четверо? Дісталося всім, більшість мали тільки подряпини, але декількох було важко поранено. Вона не знала, чи її саму поранено. Не знала, чия на ній кров. Стріла, що стирчала з Оддиного боку, не лишала йому надто великих надій. Але в Шпички вже не лишилося надто великих надій ні на що. Крізь отвори між побитими щитами вона бачила стоптаний схил, усіяний тілами. Деякі досі рухалися, стогнучи й мацаючи свої рани.