Скіфр завивала дедалі голосніше й пронизливіше. Уламки блискучого металу відлітали від ельфійської реліквії, яку вона тримала в руці, і падали, димуючи, у траву коло її ніг. Налякані цим чаклунством більше, ніж ужаками, воїни скавуліли, роззявляли роти з подиву і стискали в руках обереги. Шість вигромів розкотилося по рівнині, і шість конярів лежали понівечені й охоплені полум’ям. Решта втікали, нажахано репетуючи.
— Великий Боже, — прошепотів Досдувой, креслячи священний знак на серці.
Запала тиша. Уперше за тривалий час. Чути було тільки шепіт вітру з травою і хрипке Оддине дихання. Тхнуло паленою плоттю. Один з упалих уламків металу підпалив траву. Скіфр рішуче ступила до нього й затоптала полум’я чоботом.
— Що ти накоїла? — прошепотів Досдувой.
— Я промовила ім’я Бога, — відказала Скіфр. — Випалене вогнем і записане ельфійськими рунами до Світового Розламу. Я змусила Смерть покинути належне їй місце біля Останніх Дверей і стати до моїх послуг. Але все має свою ціну.
Вона підійшла до блідого Одди, що лежав, прихилившись до хирлявого дерева. Сафріт схилилася над ним, намагаючись вийняти стрілу.
— Ім’я Бога має сім літер, — сказала Скіфр і наставила на нього смертоносний шматок металу. — Пробач.
— Ні! — скрикнула Сафріт і спробувала затулити Одду собою, але він м’яко відштовхнув її.
— Хто ж хоче померти старим? — він вищирився у своїй божевільній усмішці. Випиляні жолобки в зубах були червоні від крові. — Смерть чекає на кожного.
Пролунав ще один оглушливий виляск. Одда здригнувся, вигнув дугою спину, а тоді затих. Із чорної дірки в його кольчузі здіймалася цівка диму.
Скіфр опустила погляд.
— Я ж казала, що покажу вам магію.
ІНАКШЕ, НІЖ У ПІСНЯХ
— Вони тікають.
Шпичка дивилася вслід ужакам, а вітер шмагав волоссям її закривавлене обличчя. Вершники й коні без вершників віддалялися, перетворюючись на цятки в океані трав.
— Не можу сказати, що мене це дивує, — пробурмотів Бранд, позираючи на Скіфр, яка щільно загорнулась у плащ і важко опустилася знову на схрещені ноги. Вона сиділа біля вогнища, стискаючи в руці священні символи, які носила на шиї, і похмуро тупилася в жарини.
— Ми добре билися, — сказав Рульф, але голос його прозвучав глухо й безвиразно.
— Залізні руки! — кивнув Фрор, вологою ганчіркою стираючи фарбу з обличчя. — Ми здобули перемогу, яка варта пісні.
— Ми здобули перемогу, і тільки це важить.
Отець Ярві підняв шматочок металу від ельфійської реліквії, що лежав у траві, і повертів його в пальцях так, що той замерехтів на сонці. Порожнистий усередині, він досі ледь помітно димів. Як ця річ могла на віддалі вбити людину?
Сафріт, витираючи закривавлені руки, похмуро зиркнула на Скіфр.
— Ми перемогли за допомогою чорних чарів.
— Але ж перемогли, — стенув плечима отець Ярві. — Битва може завершитися або перемогою, або поразкою. Перше, як на мене, краще. Нехай Батько Мир лиє сльози над методами. Мати Війна всміхається досягненій меті.
— А Одда? — стиха запитав Бранд.
Здавалося, цього коротуна нічим не здолати, але ось він переступив поріг Останніх Дверей. Більше вони ніколи не почують його жартів.
— Він не вижив би. Та рана вбила б його, — відказав Ярві. — Ми мали вибирати: або він, або ми всі.
— Безжальний розрахунок, — мовила Сафріт, зібгавши губи в тонку риску.
— Такими є задачі, що їх мусить розв’язувати ватажок, — відповів міністр, не дивлячись на неї.
— Що, як цим чаклунством ми накличемо на себе прокляття? — запитав Досдувой. — Що, як ми ризикуємо спричинити вдруге Божий Розлам? Що, як?..
— Ми перемогли, — голос отця Ярві був холодним і гострим, як оголена сталь. Міністр стулив пальці справної руки довкола шматочка ельфійського металу й так сильно стиснув їх, що йому аж побіліли кісточки. — Подякуйте тому богові, у якого вірите, що лишилися живі. Якщо знаєте, як це зробити. А тоді беріться прибирати трупи.
Досдувой стулив рота й відійшов, хитаючи великою головою.
Бранд із зусиллям розтиснув зболені пальці й упустив щит на землю. Дракон, якого намалювала Рін, був увесь порубаний і подовбаний, на залізному ободі блищали свіжі подряпини, а перев’язки на руці були поплямовані кров’ю. О боги, він увесь був у синцях і саднах. Боліло все. Бранд ледве тримався на ногах і не мав сили сперечатися, добре вони вчинили чи ні. Що більше він бачив, то менше розумів, у чому ж полягає добрий вчинок. Шия пекла, і коли він її торкнувся, то відчув щось мокре. Якась подряпина, чи то від ворожої, чи то від дружньої зброї. Рани болять однаково, байдуже чия рука їх завдає.