— Покладіть їх як належить, — казав тим часом отець Ярві, — і порубайте ці дерева на дрова для поховального вогнища.
— А цих? — Колл вказав на понівечені й закривавлені тіла конярів, що валялися по всьому схилу; деякі північани ходили поміж трупами й шукали, що можна взяти.
— Їх теж поскладайте.
— Навіщо влаштовувати цим покидькам достойне поховання?
Рульф схопив хлопчину за руку.
— Бо якщо ми перемогли тут якихось харпаків, то й ми не кращі за них. Якщо ж ми перемогли великих воїнів, то ми ще величніші.
— Тебе поранено? — запитала Сафріт.
Бранд витріщився на неї порожнім поглядом, наче вона говорила чужоземною мовою.
— Що?
— Сядь.
Це було неважко. Коліна підгиналися самі. Він обвів поглядом відкрите вітрам узвишшя. Північани відклали зброю і заходилися стягувати трупи, укладаючи їх рядами. Інші взялися рубати хирляві дерева на дрова для великого вогнища. Сафріт схилилася над Брандом, помацала поріз на шиї сильними пальцями.
— Рана неглибока. Багато хто має значно гірші.
— Я вбив людину, — пробурмотів він, не звертаючись ні до кого конкретно. Ці слова могли прозвучати як похвальба, але нею аж ніяк не були. — Людину, що мала якісь свої надії, свої турботи, свою родину.
Рульф присів навпочіпки поруч із ним і почухав сиву бороду.
— Убити людину далеко не так легко, як переконують нас барди, — він по-батьківськи поклав руку Брандові на плече. — Ти сьогодні добре бився.
— Справді? — Бранд потер перев’язані долоні. — Я досі думаю, хто він. Що привело його сюди. Чому він мав битися. Досі бачу його обличчя перед собою.
— Цілком можливо, ти бачитимеш його, доки сам не пройдеш крізь Останні Двері. Це та ціна, Бранде, яку доводиться платити за місце в стіні щитів, — Рульф простягнув йому меча. Доброго меча, з посрібленим руків’ям і піхвами зі слідами тривалого вжитку. — Це Оддин. Гадаю, він хотів би, щоб його взяв ти. Справжній воїн повинен мати справжнього меча.
Колись Бранд мріяв мати власного меча, але тепер, коли дивився на цей, його мало не знудило.
— Я не воїн.
— Звісно, що воїн.
— Воїн не знає страху.
— Страху не знає дурень. А воїн стоїть і не відступає попри свій страх. Ти стояв і не відступив.
Бранд смикнув себе за мокрі штани.
— Я стояв і обісцявся.
— Ти не перший і не останній.
— У піснях герої ніколи не обсцикаються.
— Атож, не обсцикаються, — Рульф наостанок потиснув його плече й підвівся. — Саме тому то пісні, а це — життя.
Мати Сонце високо стояла над степом, коли вони знову рушили в дорогу. Дим від поховального вогнища поволі здіймався вгору. Кров уже витекла з неба, яке блищало чистою і гарною блакиттю, але зосталася, темна й запечена, у Бранда під нігтями, на його бинтах і пораненій шиї. Цей день усе одно був червоний. І Брандові здавалося, що відтепер кожен день його життя буде червоний.
Біля щогли лежали чотири весла, а попіл тих, хто сидів за ними, вітер уже розвіював по степу. Скіфр сиділа серед вантажу, натягнувши на голову каптур і поринувши у свої думи. Веслярі відсунулися від неї якомога далі, аж під самі борти.
Бранд скинув поглядом на Шпичку, коли вони взялися за весла, і дівчина глянула у відповідь. Її обличчя було блідим і порожнім, як Оддине, коли вони складали дрова довкола свого товариша. Бранд хотів був усміхнутися, але губи не змогли розтягтися в потрібний вираз.
Вони зі Шпичкою билися в стіні щитів. Вони стояли перед Останніми Дверима. Зустрілися лицем до лиця зі Смертю й лишили криваве жниво Матері Ворон. Хай що там сказав би майстер Гуннан, тепер вони обоє стали воїнами.
Ось тільки все було інакше, ніж у піснях.
ЧОГО ПОТРЕБУЄ
ҐЕТТЛАНДІЯ
Калиїв скидався на величезну пухлину, що розрослася на одному березі Денної й багнистою заразою починала перекидатися на другий. Чисте небо над містом бруднили смуги диму від незліченних вогнищ; зграями кружляли птахи, що харчуються покиддю.
Княжий терем стояв на невисокому пагорбі над річкою. Гребінь широкого даху оздоблювали різьблені позолочені коні, а мур довкола був зведений однаковою мірою як із каміння, так і з багнюки. Далі, перед муром, безладно купчилися дерев’яні будинки, огороджені міцним частоколом; біля проходу зблискували списи воїнів. Ще далі, за частоколом, зчорнілою місцевістю розповзалося в усі боки хаотичне нагромадження наметів, юрт, критих возів, халабуд та інших тимчасових жител, що жахали своєю злиденністю.