— Конярі? — хрипко запитала вона.
Отець Ярві похмуро похитав головою.
— Ванстерці.
— Що?
Боги свідки, мало хто ненавидів ванстерців більше за Шпичку, але вона не могла збагнути, навіщо Калиївському князю заманулося здирати з них шкіру.
Ярві вказав на дерев’яну табличку з видряпаним на ній надписом.
— «Це команда, яка пішла проти волі князя Варослава і спробувала покинути Калиїв. Нехай їхній приклад буде осторогою іншим північанам».
— Святі боги, — прошепотів Бранд так тихо, що його майже заглушило дзижчання мух. — Невже Ґеттландія справді хоче допомоги від людини, яка чинить таке?
— Те, чого ми хочемо, і те, чого потребуємо, — не завжди одне й те саме.
Десяток озброєних чоловіків прокладали собі шлях крізь портовий хаос. Хоча князь і воював з конярами, але його воїни на надто відрізнялися на вигляд від тих ужаків, яких Шпичка вбивала на березі Денної. Посередині йшла жінка, височенна й худюща. Чорне-пречорне волосся було закутане шовковою хусткою, з країв якої звисали монети.
Жінка спинилася перед ними і зграбно вклонилася. Торбина, яку вона несла на тонкій шиї, гойднулася вперед.
— Я — служителька Варослава, великого Князя калиївського.
— Радий зустрічі, я…
— Ви отець Ярві, міністр Ґеттландії. Князь наказав мені супроводити вас до його двору.
Ярві перезирнувся з Рульфом.
— Я маю взяти це за честь чи перелякатися?
Жінка вклонилася знову.
— Я радила б і те, і те. А ще радила б вам поквапитися.
— Я подолав чималий шлях, щоб зустрітися з князем, тож не бачу причини баритися. Ведіть мене.
— Я виберу кількох людей, щоб пішли з тобою, — пробурчав Рульф, але отець Ярві похитав головою.
— Я візьму тільки Шпичку й Бранда. Невеликий почет, та ще й такий молодий — це вияв довіри до господаря.
— Ти довіряєш Варославові? — стиха запитала Шпичка, коли княжі воїни стали довкола них.
— Я можу вдати, ніби довіряю.
— Він здогадається, що ти вдаєш.
— Звісно. Ось на таких хитких підмурівках і будуються хороші манери.
Шпичка зиркнула на Бранда, а той відповів їй своїм безпорадним поглядом.
— Будьте обережні, — почула вона голос Скіфр. — Навіть за жорстокими мірками степу Варослав зажив слави бузувіра. Пильнуйте, щоб не опинитися в його владі.
Шпичка глянула на величезні ланцюги, що перегородили річку, потім на облуплені трупи, що гойдалися на палі, і лише стенула плечима.
— Ми вже всі в його владі.
Терем Князя калиївського зсередини видавався ще більшим. Його кістяк утворювали стовбури могутніх дерев, досі вкорінених у твердо втоптану землю. Снопи світла, у якому повільно кружляли порошинки, протинали півсутінь, падаючи з високо розміщених вікон. У жолобі для вогнища полум’я ледь горіло, і після спеки надворі в лункій залі було майже холодно.
Варослав, Князь калиївський, був значно молодший, ніж Шпичка гадала. Лише на кілька років старший за Ярві, він, однак, не мав ні волосся, ні бороди, ні навіть брів, через що голова його була гладенька, як яйце. Князь сидів не на тронному підвищенні, а на звичайному стільці біля вогнища. Він не був кремезний, не носив прикрас і не хизувався зброєю. Безволосе обличчя не супилося грізно, на ньому був тільки кам’яний, безпристрасний вираз. Описуючи зовнішність Варослава, Шпичка не змогла б знайти жодної риси, щоб пояснити, чому князь наганяв ляку. А він його таки наганяв. І що ближче вони підходили, пробуджуючи кроками луну, то лячніше їй робилося.
А коли вони з Брандом зупинилися обабіч отця Ярві за кільканадцять кроків від стільця, Шпичка вже знала, що боїться князя Варослава так, як ще нікого й ніколи не боялася у своєму житті.
— Отче Ярві, — від князевого голосу, сухого й шелесткого, як старий папір, Шпичку продерло по спині морозом. — Міністре Ґеттландії, ти вчинив нам велику честь своїм візитом. Ласкаво просимо до Калиєва, Перехрестя Світу, — князь перевів погляд на Бранда, потім на Шпичку, а тоді знову глянув на Ярві й простягнув руку, щоб почухати за вухом здоровенного гончака, який лежав, згорнувшись біля ніжок стільця. — Ти добре зміркував: це лестить, коли чоловік такого високого стану, як ти, приходить до мене з таким невеликим почтом.
Шпичка справді почувалася дещо незатишно в товаристві лише Бранда й отця Ярві. Окрім собацюри завбільшки з ведмедя, у залі було повно вартових у чудернацьких обладунках, із луками, кривими мечами й довгими списами.
Але якщо це все й наганяло на Ярві страху, то міністр цього анітрохи не показував.
— Я знав, що у твоїй оселі, великий княже, нічого не потребуватиму.