Тихенько шикнувши, він заспокоїв пса.
— То мати Скер відпливла звідси цілою і неушкодженою?
— Мені не випадало вчинити інакше. Вона прямувала на південь, до Першограда, і її лодія мала на носі ознаку Верховного короля. Хоча твої манери мені значно більше до душі, та боюся, я можу пообіцяти тобі те саме, що їй.
— І що ж?
— Допомагати всім моїм добрим друзям на берегах Потрощеного моря рівною мірою.
— Себто не допомагати ніяк?
Князь калиївський усміхнувся, і від його усміху Шпичку всипало морозом сильніше, ніж від грізного погляду.
— Ти знаний своєю кмітливістю, отче Ярві. Я певен, тобі не потрібно пояснювати, що я маю на увазі. Тобі відоме моє становище. Я сиджу між конярами й Великим Лісом. Між Верховним королем та імператрицею. На перетині всіх доріг світу, і небезпеки загрожують мені зусібіч.
— Усім нам загрожують небезпеки.
— Але Князь калиївський повинен мати друзів на сході й на заході, на півночі й на півдні. Князь калиївський користає з рівноваги. Князь калиївський повинен стояти ногою на кожному порозі.
— Скільки ж у тебе ніг, великий княже?
Пес нашорошив вуха і знову загарчав. Варославова усмішка розтанула, наче сніг навесні.
— Дам тобі пораду, отче Ярві. Покинь ці всі розмови про війну. Повертайся до Ґеттландії і торуй шлях Батькові Миру. Адже, як я розумію, саме це повинен робити мудрий міністр.
— То я і моя команда вільні покинути Калиїв, великий княже?
— Затримати Утілевого міністра проти його волі? Це теж був би недипломатичний учинок.
— У такому разі я красно дякую за твою гостинність і за пораду, яку ти дав із добрими намірами. Ми вдячні за неї, але не можемо повернути назад. Ми мусимо щонайпоквапніше вирушити далі, до Першограда, щоб шукати допомоги там.
Шпичка скоса глянула на Бранда й побачила, як той нервово ковтнув. Їх чекала подорож до Першограда, за пів світу від дому. На думку про це вона відчула спалах збудження. І спалах страху.
Варослав лише зневажливо пирхнув.
— Нехай щастить. Але боюся, від імператриці ви нічого не добудетеся. Під старість вона стала ще побожнішою і не хоче мати ніяких справ із тими, хто не поклоняється її Єдиному Божеству. Тільки до одного вона охоча більше, ніж до белькотіння священників, — до кровопролиття. Та ще до ельфійських реліквій. Але щоб здобути її ласку, потрібна найдивовижніша реліквія з усіх, які тільки були знайдені.
— Ох, великий княже, де ж мені роздобути таку річ? — отець Ярві — сама невинність і покора — низько вклонився.
Проте Шпичка помітила, як кутиків його губ торкнулася хитра посмішка.
3. ПЕРШОГРАД
УДАЧА
Боги свідки, під час цієї подорожі у Бранда нагромадився цілий стос розчарувань заввишки з нього самого. На жаль, багато що виявилося інакшим, ніж у розповідях і піснях, які він чув у Торлбю. А багато про що люди взагалі воліли не згадувати.
Одна з таких речей — безкраї мочарі в пониззі Денної. Хмари комарів-кровопивців, що сновигали над берегами смердючої твані. Сірі світанки, коли мандрівники прокидалися, просякнуті болотяною вільгістю й опухлі від сверблячих укусів.
Друга — це довге узбережжя Золотого моря. Жалюгідні сільця за жалюгідними огорожками, де отець Ярві, розмовляючи чужинськими мовами, торгувався з пастухами, обличчя яких були видублені сонцем. Галькові пляжі, де північани ставили колом іскристі смолоскипи й лежали насторожі, здригаючись від найменшого шуму, упевнені, що за межею світла чаяться розбійники.
Спогади про ту битву з конярами скрадалися за Брандом по п’ятах, лице чоловіка, якого він убив, не давало спокою думкам, а удари сталі об дерево вдиралися в сни.
— Твоя смерть надходить!
Він схоплювався, прокидаючись у липкій темряві, але тишу порушував тільки швидкий стукіт його серця і повільне сюрчання цвіркунів. У піснях нічого не співалося про жаль і докори сумління.
Нічого пісні не розповідали і про нудьгу. Весло здіймалося й опускалося, погнута берегова лінія поволі тяглася за бортом, тиждень за тижнем. Накочувалася туга за домівкою, прокидалося хвилювання за сестру, підступав сльозливий смуток за речами, які він, здавалося, завжди ненавидів. Скіфр гарикала без упину, Шпичка без упину тренувалася й без упину духопелила кожного з команди, а найдужче — Бранда. Отець Ярві без упину відповідав на безупинні Коллові запитання про рослини, про рани, про політику, про історію, про путь, яку Батько Місяць долає по небу. День у день — усе те саме: садна, морська хвороба, сонячні опіки, спека, мухи, спрага, сморід від тіл, протерті штани на сідницях, харч, який ощадливо роздає Сафріт, Досдувоїв зубний біль, тисячі пояснень того, як Фрор дістав свій шрам, несвіжа їжа, бігунка, безнастанні дрібні суперечки, постійний страх кожного зустрічного, а найгірше — чітке усвідомлення, що через це все доведеться пройти ще раз дорогою назад.