Атож, розчарувань, прикрощів і випробувань під час цієї подорожі не бракувало.
Але Першоград перевершив усі очікування.
Місто було зведене на широкому розі, що глибоко вганявся в протоку. Від берега до берега здіймалися білокам’яні будівлі з гордовитими вежами й крутосхилими дахами, з мостами, що немовби висіли в повітрі, і міцними мурами всередині ще міцніших. А над усім тим підносився Палац Імператриці, що стояв на найвищому пагорбі, — нагромадження блискучих бань посеред фортеці, такої величезної, що в ній можна було б помістити ціле Торлбю і ще лишилося б місце на два Ройстоки.
Усе місто сяяло червоними, жовтими й білими вогнями. Їх було так багато, що вони забарвлювали хмари на синьому вечірньому небі в приємний рожевий колір і танцювали тисячами відблисків на поверхні затоки, до якої кораблі з усього світу зліталися, як бджоли на мед.
Споруди на безгомінних берегах Дивної переважали розмірами, але тут, у Першограді, були не ельфійські руїни, а витвори людських рук, не напівзруйновані гробниці давноминулої слави, а місце великих надій і шалених мрій, що вирувало життям. Навіть іздалеку Бранд чув поклик міста — невиразний шум десь на межі сприйняття, від якого гуло все тіло, аж до кінчиків пальців.
Колл, щоб краще бачити, видерся на щоглу, почасти вкриту його різьбленнями, і тепер сидів на реї, розмахуючи руками й радісно репетуючи, як божевільний. Сафріт, обхопивши голову руками, бурмотіла:
— Я здаюся, годі. Нехай падає і розбивається, якщо йому так хочеться. Мені байдуже. Ану злізай звідти, йолопе!
— Ти коли-небудь бачила щось схоже на це? — прошепотів Бранд.
— Нічого схожого на це немає в усьому світі, — відказала Шпичка, і на її схудлому гартованому обличчі заграв божевільний усміх.
Серед щетини на стриженому боці її голови виднів довгий блідий шрам, а в поплутаних пасмах поруч зі срібними кільцями з’явилися ще й золоті, нарізані з монети, яку їй дав Варослав. «Чи не занадто — носити золото на голові?» — запитав був Рульф, але Шпичка тільки стенула плечима й відповіла: мовляв, чому б і не на голові, таке саме місце, як і решта.
Свого червінця Бранд зберігав у капшучку, якого носив на шиї. Ця монета означала нове життя для Рін, і він нізащо не міг її втратити.
— Ось він, Першоград, Рульфе! — вигукнув отець Ярві, пробираючись поміж усміхненими веслярами до корми. — У мене добре передчуття.
— У мене теж, — відказав стерничий, і павутинка веселих зморщок побрижила шкіру біля кутиків його очей.
Скіфр похмуро глянула на птаство, що кружляло над ними.
— Передчуття, може, й добрі, а ось знамення — лихі.
Після битви на Денній хороший настрій до неї цілком так і не повернувся.
Отець Ярві пустив повз вуха її осторогу.
— Ми зустрінемося з Теофорою, Імператрицею Півдня, піднесемо її дарунок королеви Лайтлін, а тоді побачимо те, що побачимо, — він обернувся до команди з розпростертими руками; його подертий плащ лопотів на вітрі. — Ми подолали довгий і небезпечний шлях, друзі мої! Ми перетнули пів світу! І ось нарешті перед нами кінець дороги!
Залунали радісні вигуки.
— Кінець дороги, — повторила тихо Шпичка й облизала порепані губи, неначе була п’яничкою, а Першоград на обрії — великою кінвою з елем.
У нападі дитячих веселощів Бранд хлюпнув на неї водою з фляги. Бризки заіскрились у повітрі, коли дівчина вибила флягу в нього з рук і чоботом спихнула його зі скрині.
— Годі вже вам дуріти, варвари, — сказав Рульф, ставлячи ногу між ними. — Ви тепер у цивілізованому місці. Віднині маєте поводитися цивілізовано.
У порту панував суцільний рейвах.
Люди штовхалися, смикали й шарпали одне одного в сліпучо-яскравому світлі смолоскипів; юрба вирувала, наче жива істота; подекуди спалахували бійки, над головами миготіли кулаки і навіть зброя. Перед брамою півколом стояли воїни в чудернацьких обладунках, схожих на риб’ячу луску. Вони грізно гарчали на натовп і час від часу били найзухваліших ратищами списів.