Ярві простягнув йому щось, і Бранд помітив блиск срібла.
— Якщо цей злодій має здоровий глузд, то піде до королеви Ґеттландії Лайтлін і скаже, що його послав її міністр.
Орнульф глянув на свою долоню, потім на зсохлу руку Ярві, а тоді звів витріщені очі.
— То ти отець Ярві?
— Так, я отець Ярві. І я прибув сюди, щоб зустрітися з імператрицею.
Шерег воїнів став напирати на юрбу, відтискаючи її від брами, хоча людям не було куди відступати.
Рульф тяжко зітхнув.
— Навряд чи Теофора почує тебе з-за Останніх Дверей, тож розмовляти доведеться з цією Віаліною.
— Імператриця помирає напередодні нашого прибуття, — нахилившись до міністра, стиха мовив Бранд. — Що ти тепер скажеш про удачу?
Отець Ярві протягло зітхнув, дивлячись, як навантажений візок падає з причалу просто в море, а кінь, звільнившись від упряжі, несамовито хвицається й вирячує очі від жаху.
— Скажу, що трохи удачі нам не завадило б.
ЗА ТРОНОМ
— Я схожа на блазницю, — невдоволено поскаржилася Шпичка, пробираючись велелюдними вулицями за отцем Ярві.
— Ні-ні, — заперечив він. — Люди всміхаються, коли бачать блазнів. Це не твій випадок.
Він змусив її вимитися в гарячій купелі, та ще й вкинув до води якогось гіркого на запах зілля, щоб витравити вошей. Одягнута в нові тісні одежі, Шпичка почувалася під ними такою самою, як ті оббіловані бідолахи в порту Калиєва. Сафріт знову обстригла їй пів голови до коротенької щетини, а тоді кістяним гребенем спробувала розчесати ковтяхи на другій половині, але розчаровано здалася після того, як зламала три зубці. Вона видала Шпичці туніку з якоїсь тканини кривавого кольору і з гаптованим золотом комірцем, таку ніжну й м’яку на дотик, що здавалося, ніби на тобі взагалі нічого нема. Коли Шпичка зажадала свій старий одяг, комірниця вказала на купу лахміття, що горіло на вулиці, і запитала, чи вона справді хоче його назад.
Хоч і нижча на голову, Сафріт була невблаганна, як Скіфр, тільки на свій лад, і не терпіла заперечень. Урешті-решт довелося ще й надіти на руки дзенькотливі срібні браслети, а довкола шиї обернути кілька разів намисто з червоного скла. Її мати сплеснула б руками від гордощів, побачивши доньку такою причепуреною, але Шпичка всі ці прикраси завжди вважала такими ж зручними, як невільницькі ланцюги.
— Тут люди очікують… — Ярві махнув каліченою рукою на гурт чорношкірих чоловіків у шовковому вбранні, на якому блискотіли понашивані уламки дзеркала, — …певної театральності. Вони вважатимуть тебе захопливо страшною. Або страшенно захопливою. Словом, вигляд у тебе саме той, що треба.
— Ха.
Шпичка знала, що вигляд у неї як у повної дурепи, бо коли постала перед усіма напахчена й виряджена в усе це безглуздя, Колл захихотів, Скіфр надула щоки й пхикнула, а Бранд мовчки вирячився так, ніби побачив живого мерця. Шпичка тоді спаленіла від сорому, і обличчя їй пашіло ще й досі.
Якийсь чоловік у високому капелюсі витріщав на неї очі. Шпичка залюбки показала б йому батькового меча, але чужинцям не дозволяли носити зброю в Першограді. Тому замість цього вона наблизилася до чоловіка й грізно клацнула зубами. Цього виявилося цілком досить, щоб глядько зойкнув від страху й шаснув геть.
— А чому ж тоді ти не вдягнув нічого показного? — запитала вона, наздоганяючи Ярві.
Здавалося, у нього був якийсь хист просочуватися крізь натовп, тимчасом як їй доводилося проштовхуватися за ним, лишаючи позаду себе розгніваних перехожих.
— Я вдягнув, — заперечив міністр і розгладив своє звичайне чорне вбрання без жоднісінької оздоби. — Серед цієї пістрявої юрби я вирізнятимуся скромною простотою, як і годиться гідному довіри служителю Батька Голубів.
— Ти — гідний довіри служитель?
— Я ж не сказав, що є ним. Я сказав, що матиму такий вигляд, — отець Ярві похитав головою, коли Шпичка вчергове обсмикнула на дупі надто тісні штани. — Слово честі, Бранд мав рацію, коли сказав, що нема такого благословення, яке б ти не вважала за прокляття. Більшість людей були б удячні за нове ошатне вбрання. Я ж не можу взяти тебе до палацу, коли від тебе тхне, як від жебрачки.
— А навіщо тобі взагалі брати мене до палацу?
— Я ж не піду сам-один.
— То треба було взяти когось, хто не бовкне якоїсь дурниці в найбільш неслушну мить. Сафріт, чи Рульфа, чи навіть Бранда. Він має таке обличчя, яке заохочує йому вірити.