— Він має таке обличчя, яке заохочує його ошукати. Я, звісно, не відкидаю неабияких дипломатичних талантів Сафріт, Рульфа чи Бранда, але існує ймовірність, що юна імператриця Віаліна тепло прийме дівчину свого віку.
— Мене?! Мене ніхто ніколи не приймає тепло, — вона пригадала зневагу від дівчат у Торлбю, їхні колючі погляди й отруйний сміх. Хоча відтоді вона вбила вже вісьмох чоловіків, на саму згадку про їхні кпини Шпичку пройняв дрож. — А дівчата мого віку — і поготів.
— Цього разу все буде інакше.
— Чому?
— Тому що ти триматимеш язика за зубами й солодко всміхатимешся.
Шпичка здивовано здійняла брови.
— Це на мене не дуже схоже. Ти певен, що воно так буде?
Ярві, примруживши очі, скоса глянув на неї.
— О так, я певен. Зачекай-но!
Шпичці відпала щелепа, коли вона побачила шість дивоглядних чудовиськ, що перетинали вулицю, прикуті одне до одного срібним ланцюгом. Їхні довжелезні шиї — завдовжки з людину — сумовито похитувалися.
— Як далеко ми від Ґеттландії, — пробурмотіла вона, дивлячись, як чудернацькі тварини чвалають між білими будинками, такими височенними, що покручений провулок унизу скидався на тінистий каньйон.
Шпичка пригадала вогке й темне каміння Ґеттландії, світанкову імлу над сірою Матір’ю Морем, віддих, що парує в холодному ранковому повітрі, довгі вечори, коли вона тулилася до вогнища, щоб зігрітися, материн голос, що проказує нічну молитву. Здавалось, це все було в якомусь іншому житті. У якомусь іншому світі. Світі, за яким Шпичка ніколи й не думала, що буде сумувати.
— Так, далеко, — погодився Ярві, рушаючи жвавою ходою крізь липку смердючу спеку Першограда; тепла пора року вже минала, але восени тут було куди жаркіше, ніж у середлітті в Торлбю.
Шпичка подумала про той довгий і важкий шлях, який вони подолали. Про місяці веслування. Про виснажливий перехід Горішнім волоком. Про постійний острах у степах. Не кажучи вже про загрозу від князя Варослава, що нависала над ними під час подорожі Денною.
— Імператриця зможе нам допомогти, якщо захоче?
— Коли не сталлю, то сріблом точно зможе, — відказав Ярві й пробурмотів якоюсь невідомою мовою вибачення, обходячи гуртик жінок, завішених темними запиналами. Їхні обведені фарбою очі стежили за Шпичкою, мовби це вона тут мала дивний вигляд.
— І все одно сили будуть нерівні, — вона взялася перелічувати ворогів Ґеттландії, загинаючи мозолисті пальці. — Верховний король має під собою Ютмарк, інглінгів, нижньоземців, ванстерців, острів’ян…
— Можливо, ти здивуєшся, але я вже про це міркував.
— А на нашому боці тільки тровенландці.
Ярві зневажливо чмихнув.
— Цей союз — як молоко, залишене на полуденній спеці.
— Тобто?
— Довго не протриває.
— Але ж король Фінн сказав…
— Король Фінн — надутий мішок із тельбухами, який не має влади навіть у власному королівстві. Він підтримує нас тільки через свою пиху, але вона швидко розтане перед гнівом праматері Вексен, як сніг розтає від променів Матері Сонця. Тим невеличким трюком ми лише виграли собі трохи часу.
— Але тоді… ми лишимося одні.
— Мій дядько Утіль стане й один проти всього світу і заявить, що сталь — це відповідь на все.
— Звучить сміливо, — сказала Шпичка.
— Авжеж.
— Але… не дуже розумно.
Ярві всміхнувся до неї.
— Я вражений. Я очікував, що ти навчишся володіти мечем, а не розважливо мислити. Але не турбуйся. Я сподіваюся знайти інші способи урівняти сили.
Коли вони минули височенну палацову браму з бронзи, Шпичку перестало бентежити те, що вона вбрана як принцеса, а натомість їй стало соромно за те, що вона вбрана як селючка. Рабині тут видавалися королевами, а вартові — героями з легенд. У залі, в якій їх приймали, юрмилися обвішані коштовностями придворні, такі самі барвисті, бундючні й — судячи з того, що вона бачила, — такі самі безкорисні, як ті павичі, що поважно походжали доріжками бездоганного садка.
Шпичка хотіла би бути маленькою і непомітною, але її нові чоботи мали товсті підошви, а сама вона за останні кілька місяців витягнулася ще більше й тепер височіла навіть над отцем Ярві, який і сам був вищий за більшість людей. Тож їй, як завжди, лишалася тільки одна можливість — випростати плечі, випнути підборіддя й прибрати хороброго виразу, дарма що насправді вона боягузливо пітніла під безглуздою багряною тунікою.
Дука Мікедас сидів на високому помості, недбало перекинувши ногу через різьблене бильце золотого трону. Його прегарний обладунок був оздоблений позолоченими завитками. Він був із тих вродливих чоловіків, які переоцінюють власну вроду — темношкірий, із вогником в очах і помережаними сріблом чорними волоссям і бородою.