— Вітаю вас, друзі, і ласкаво прошу до Першограда! — він сяйнув чарівливою усмішкою, яка в Шпички вичарувала хіба що глибоку підозру. — Як вам моє володіння вашою мовою?
Отець Ярві низько вклонився, і Шпичка наслідувала його приклад. «Кланяйся, коли я кланятимусь», — напучував він її, і, схоже, це означало «за першої-ліпшої нагоди».
— Бездоганне, ваша ясновельможносте. Ми приємно вражені…
— Нагадайте мені, як вас звати. У мене жахлива пам’ять на імена.
— Це отець Ярві, міністр Ґеттландії.
Жінка, яка промовила це, була худа, висока й дуже бліда і з поголеною головою. На татуйованих передпліччях бряжчали ельфійські браслети, поблискуючи стародавньою сталлю, золотом і уламками кристалів. Шпичка підібгала губи, але вчасно похопилася й не плюнула на відчищену до блиску підлогу.
— Мати Скер, — мовив Ярві. — Це неймовірна втіха для мене щоразу, коли наші шляхи перетинаються.
Перед ними стояла міністерка Ванстерландії, яка нашіптувала поради до вуха Ґром-ґіль-Ґормові та яку прамати Вексен послала на південь, щоб застерегти князя Варослава не пхатися в Потрощене море.
— На жаль, не можу сказати того самого, — відповіла мати Скер. — Жодна з наших трьох зустрічей не була приємною анітрохи, — вона перевела погляд своїх блакитно-крижаних очей на Шпичку. — Цієї жінки я не знаю.
— Насправді ви вже зустрічалися, у Скекенгаузі. Це Шпичка Бату, донька Сторна Гедланда.
Шпичка з певним вдоволенням помітила, як здивовано збільшилися очі матері Скер.
— Чим ви її годували?
— Вогнем і точилом, — усміхнувся Ярві, — і вона має неабиякий апетит. Шпичка вже виявила себе вправною войовницею у сутичці з ужаками.
— Які дивні у вас воїни! — дука Мікедас видавався не так враженим, як потішеним. Придворні слухняно захихотіли. — Я б залюбки подивився на її двобій проти одного з моїх людей.
— Може, відразу проти двох? — вихопилось у Шпички, перш ніж вона усвідомила, що розтулила рот. Голос видався чужим, наче й не належав їй; рипучий і зухвалий, він відбився гучним і диким відлунням від мармурових стін, оздоблених срібними візерунками.
Але дука тільки розсміявся.
— Чудово! Ось він, юнацький запал! Моя небога така сама. Гадає, що можна робити все, що заманеться, і не зважати на традиції, на почуття інших, на… реальність.
Ярві знову вклонився.
— Ті, хто править, і ті, хто стоїть поруч із ними, мають повсякчас уважати на реальність.
Дука наставив на нього палець.
— А ти мені подобаєшся.
— Власне кажучи, у нас із вами є спільна знайома.
— Он як?
— Ебдель Арік Шадікширрам.
Очі дуки здивовано збільшилися, він зняв ногу з бильця й сів прямо.
— Як вона?
— З великим жалем мушу повідомити, що вона пройшла крізь Останні Двері, ваша ясновельможносте.
— Померла?
— Загинула від руки підступного раба.
— Боже милостивий, — дука відкинувся на спинку трону. — То була непересічна жінка. Знаєте, я колись прохав її руки… авжеж, я був тоді ще юним, але… — він зачудовано похитав головою. — Вона мені відмовила.
— Справді непересічна жінка.
— Роки течуть, як вода крізь пальці. Здається, то було тільки вчора… — дука протягло зітхнув, а тоді його очі затвердли. — Але перейдімо до справи.
— Звісно, ваша ясновельможносте, — отець Ярві знову вклонився. Його голова бовталася, наче яблуко у відрі з водою. — Я прибув сюди як посланець від королеви Лайтлін і короля Утіля з Ґеттландії і прохаю авдієнції з її осяйною величністю Віаліною, Імператрицею Півдня.
— Гмм, — дука сперся на лікоть і невдоволено потер бороду. — А де саме ця ваша Ґуттландія?
Шпичка заскреготіла зубами, але Ярві мав сталевий терпець.
— Ґеттландія лежить на західному узбережжі Потрощеного моря, ваша ясновельможносте, на північ від Скекенгауза, осідка Верховного короля.
— У вас там на півночі так багато дрібних країнок! Треба бути вченим, щоб запам’ятати їх усі!
Знову задзеленчав сміх придворних, і Шпичку охопило могутнє бажання затопити кільком лизоблюдам у пику.
— Я радо надав би авдієнцію кожному, хто про неї просить, та, мусите зрозуміти, часи для нас нелегкі.
Ярві вклонився.
— Звісно, ваша ясновельможносте.
— Ми маємо багато ворогів, яких треба впокорити, і багато друзів, яких треба заспокоїти. І багато союзів, про які треба подбати. Деякі з них… менш важливі для нас, ніж інші, не візьміть мої слова за неповагу.