Від його сліпучої усмішки аж тхнуло неповагою, як цвіллю — від старого сиру.
Ярві вклонився.
— Звісно, ваша ясновельможносте.
— Імператриця Віаліна — жінка не такого… штибу, — помахом руки він вказав на Шпичку так, наче та була негодящою кобилою з його стайні. — Віаліна тільки-тільки вийшла з дитячого віку. Вона наївна, і на неї легко справити враження. Їй ще треба дуже багато дізнатися про те, як усе насправді влаштовано. Як ви розумієте, я мушу бути обережний. Ви ж, своєю чергою, мусите виявити терплячість. Для держави такої великої та різнорідної, як наша, перехід від однієї правительки до іншої — завжди трохи… непевна справа, як перехід убрід через річку. Але в належний час я по вас пошлю.
Ярві вклонився.
— Звісно, ваша ясновельможносте. Чи можу я запитати, коли саме?
Дука відмахнувся показним жестом довгих пальців.
— У належний час, отче… е-е…
— Ярві, — просичала мати Скер.
Шпичка не тямила в дипломатії, але в неї склалося стійке враження, що «в належний час» означає «ніколи».
Коли вони вийшли, Мати Скер чекала на них у великому передпокої, уздовж стін якого стояли статуї. Поруч із міністеркою стовбичили два її воїни — похмурий ванстерець і здоровенний нижньоземець, із пикою, наче витесаною з каменю. Шпичка була не в гуморі й одразу ж наїжачилася, але жоден із них не знітився.
Не знітилася і їхня господиня.
— Не сподівалася зустріти тебе тут, отче Ярві.
— А я — тебе, мати Скер.
Утім, помітно було, що ні для кого з них у цій зустрічі немає жодної несподіванки.
— Ми обоє опинилися за пів світу від належного нам місця. Я гадав, ти поруч зі своїм королем, Ґром-ґіль-Ґормом. Ти мала б наставляти його на шлях Батька Мира, інакше Мати Війна підбурить його проти Ґеттландії і приведе до загибелі.
Погляд матері Скер зробився ще більш крижаним, якщо тільки це було можливо.
— Я була б із ним, якби прамати Вексен не доручила мені цієї місії.
— Велика честь, — кутик міністрових губ ледь-ледь вигнувся, натякаючи на те, що ця почесна місія більше скидалася на вигнання і їм обом про це було відомо. — Щоб її заслужити, ти, мабуть, чимось неабияк догодила праматері Вексен. Ти обстоювала інтереси своєї країни? Інтереси свого короля і його підданців, як і належить чинити міністрові?
— Коли я даю клятву, то тримаю її, — відгиркнула Скер. — Вірна міністерка вирушає туди, куди її посилає прамати.
— Достоту як вірна рабиня.
— Авжеж! Кому, як не тобі, знати. Болить іще шия?
Усмішка Ярві зробилася натягнутою.
— Рани цілком загоїлися.
— Справді? — Скер наблизилася до нього, шкірячи зуби з-під тонких губ. — На твоєму місці я б верталася до Потрощеного моря, доки на твоїй шиї не з’явилися нові.
Сказавши це, вона пройшла повз них. Шпичка обмінялася з ванстерцем ще одним довгим злим поглядом, перш ніж воїн подався за міністеркою.
— Від неї нам буде клопіт, — пошепки сказала Шпичка, коли їх ніхто не міг почути.
— Атож.
— І вона в ласці у дуки.
— Атож.
— І вона прибула сюди раніше від нас.
— Атож.
— Отже… прамати Вексен здогадалася, щó ти зробиш, задовго до того, як ти це зробив.
— Атож.
— Щось мені підказує, що ніякої авдієнції ми тут не добудемо.
Ярві глянув на неї з кислою міною.
— Ось бачиш? Ти таки знаєшся на дипломатії.
ДАВНІ ДРУЗІ
Святі боги, але ж і швидкою вона стала! Відтоді як вони покинули Торлбю, Бранд і сам зробився вдвічі кращим бійцем лише завдяки тренувальним поєдинкам зі Шпичкою, але щодня він дедалі більше відставав від неї. Поруч із нею він почувався неповоротким кабаном, завжди на три кроки позаду. Сам на сам він не мав жодних шансів, хоч де б вони не билися. Останнім часом, навіть виходячи проти неї з двома товаришами, Бранд мав враження, ніби кількісна перевага у Шпички. Чимраз менше вона відбивалася в обороні, чимраз більше нападала на них, як мисливець на безпомічну здобич.
— Колле, — гукнув Бранд і смикнув головою, вказуючи напрям, — заходь зліва!
Розосередившись по внутрішньому дворику занедбаного будинку палацового типу, який знайшов їм Ярві, вони стали заходити з боків, намагаючись загнати її в пастку, принадити тими проміжками, що розділяли їх.
— Досдувою, трохи…
Бранд занадто пізно збагнув, що Шпичка заманила здорованя в єдиний сонячний кут подвір’я. Досдувой замружився, коли Мати Сонце несподівано вдарила його в очі.