Шпичка блискавично наскочила на нього й завдала топірцем такого удару по щиту, що аж тріски полетіли, а велетень, попри свої розміри, аж захитався. Відтак штрикнула дерев’яним мечем під щитом і вгородила вістря Досдувоєві в чималеньке черево. Регочучи, вона крутнулася, легко ухиляючись від удару, і Бранд тільки розітнув повітря там, де ще якусь мить тому стояла Шпичка. Рухаючись, вона пильнувала, щоб між нею і Коллом завжди лишалася одна з облущених колон, які оточували дворик.
— О Боже, — прохрипів Досдувой, склавшись навпіл і тримаючись руками за черево.
— Непогано, — похвалила Скіфр, що походжала довкола бійців, заклавши руки за спину. — Але не дозволяй, щоб власний порив заніс тебе задалеко. Щоразу бийся так, наче востаннє. До кожного ворога стався як до найгрізнішого. Розумний боєць завжди видається слабшим, ніж є насправді, хоч яким слабким буде його противник.
— Дякую за такі слова, — процідив Бранд крізь зціплені зуби, силкуючись плечем обтерти з обличчя піт.
Святі боги, але ж і спека! Іноді здавалося, що в цьому клятому місті взагалі ніколи не буває вітру.
— Мій батько застерігав, що ніколи не можна впадати в гординю, — Шпиччині очі бігали, зиркаючи то на Бранда, то на Колла, які намагалися загнати її в кут. — Він казав, що великі воїни починають вірити у пісні про себе самих і думати, що вбити їх може тільки щось велике. Але так само будь-кого може вбити якась дрібничка.
— Подряпина, що заятрилася, — сказала Сафріт, яка спостерігала за поєдинком, уперши руки в боки.
— Протертий щитовий ремінь, — буркнув Бранд, що намагався не відривати очей від Шпиччиної зброї, хоча увагу його дещо відвертала облипла сорочка дівчини.
— Овече лайно, на якому можна послизнутися, — докинув Колл.
Він зробив випад і спробував дістати Шпичку мечем, але натомість дав їй змогу завдати потужного удару по щиту й вислизнути на вільний простір.
— Твій батько казав розумні речі, — мовила Скіфр. — Як він помер?
— Загинув на герці з Ґром-ґіль-Ґормом. Судячи з усього, він впав у гординю.
Шпичка миттєво змінила напрямок руху, і хоча Колл ставав дедалі швидшим, із нею йому годі було рівнятися. Вона була стрімка, як скорпіон, і куди менш милосердна. Її топірець ударив Колла під коліно. Нога підломилася, хлопчина охнув і заточився набік. Меч ляснув його плазом по тулубу, і Колл із розпачливим криком покотився подвір’ям.
Однак це дало Брандові сприятливу нагоду для атаки. Шпичка ще не встигла відновити рівновагу, але все одно зуміла відбити його меч убік, і той ударив її в плече. Святі боги, але ж і міцна вона стала — навіть не скривилася! Бранд врізався в неї щитом і попхнув. Шпичка з гарчанням опиралася, але він припер її до стіни, вибиваючи ободом вм’ятини, аж посипався тиньк. Якусь хвилю вони незграбно вовтузилися, і на мить йому здалося, що він узяв гору. Але хоч Бранд і напирав на неї, Шпичка якось примудрилася перенести вагу й підбити йому ногу.
Обоє важко гепнулися додолу, і він опинився на споді. Святі боги, але ж і сильна вона! Бранд, наче той Бейл у пісні, змагався з велетенським вугром, щоправда, з куди меншим успіхом.
— Ти маєш його вбити, — закричала Скіфр, — а не злягатися з ним! Цим ділом займешся собі на дозвіллі!
Вони покотилися, зчепившись, а коли спинилися, Шпичка знову була зверху. Щирячи зуби, вона намагалася придушити йому горло своїм передпліччям, а Бранд тримав її лікоть, силкуючись відвести від себе. Обоє гарчали.
Їхні лиця були так близько, що Шпиччині два ока злилися в одне. Так близько, що Бранд бачив кожну краплину поту на її чолі. Так близько, що її груди притискалися до нього, і він відчував кожен її швидкий гарячий кисло-солодкий віддих.
На якусь мить йому здалося, ніби вони не б’ються, а роблять щось інше.
Раптом важкі двері здригнулися й відчинились. Шпичка зіскочила з Бранда як ужалена.
— Ще одна перемога? — переступаючи через поріг, буркнув отець Ярві; за ним зайшов похмурий Рульф.
— Звісна річ, — відказала Шпичка так, наче мала на думці лише одне — побити Бранда.
А й справді: хіба вона могла мати на думці щось інше?
Він незграбно підвівся й обтріпавсь, удаючи, ніби не паленіє весь від обличчя аж до п’ят. Удаючи, ніби горбиться від удару ліктем по ребрах, а не від того, що настовбурчилося нижче. Удаючи, ніби все як раніше. А проте щось таки змінилося того дня, коли Шпичка вийшла на подвір’я в новому вбранні. Наче й та сама, але водночас зовсім-зовсім інакша. Світло падало скоса на її насуплене обличчя, від чого одне око її зблискувало, і Бранд лише дивився на неї, не спроможний вимовити ні слова. Зненацька все розбилося на друзки. А може, навпаки — стало цілим. Шпичка вже не була його товаришкою, суперницею, сусідкою по веслу, однією з команди. Точніше, вона й далі була всім цим, але стала ще чимось. Чимось, що дивувало й захоплювало його, але передусім лякало до всирачки. Щось змінилося: він побачив Шпичку інакшою — і тепер не міг дивитися на неї так, як раніше.