— Саме це сказав би ворог, — мовила Шпичка.
— Або друг, — докинув Бранд.
— Боги свідки, друг нам не завадив би, — сказав Рульф, але все одно наклав стрілу на тятиву свого чорного лука.
— Відчини, — звелів Ярві.
Колл відсмикнув засув так швидко, наче той міг обпекти, і відскочив убік, стискаючи в кожній руці по ножу. Бранд присів і затулився щитом, очікуючи на дощ стріл, що зі свистом мали влетіти крізь дверний отвір.
Натомість двері повільно й зі скрипом прочинилися, і в шпарину визирнуло обличчя. Обличчя темношкірої і темноокої жінки з чорним волоссям, що було зібране у вільний пучок на голові й закріплене шпильками з самоцвітами. На верхній губі вона мала невеличкий рубець, і крізь щілину зблискували білі зуби, коли жінка всміхалася.
— Тук-тук, — сказала вона, прослизаючи досередини й зачиняючи за собою двері.
На ній була довга тонка накидка з білого льняного полотна, а на шиї висів золотий ланцюжок, кожна ланка якого формою скидалася на око. Побачивши всі ті вістря, наставлені на неї, жінка звела брову й повільно піднесла руки догори.
— Ой, я здаюся.
Рульф зненацька радісно загорлав, віджбурнув лук, кинувся до жінки й обхопив її своїми ручищами.
— Сумаеле! — вигукнув він, міцно стискаючи її. — О боги, як я за тобою скучив!
— А я — за тобою, Рульфе, старий ти поганцю! — видихнула вона, поплескуючи його по спині, а тоді аж зойкнула, коли він підійняв її над долівкою. — У мене закралася підозра, коли я почула, що до нашого порту зайшла лодія з назвою «Південний вітер». Вдалий хід, до речі.
— Це нагадує мені, звідки ми, — відказав Ярві, потираючи шию здоровою рукою.
— Отче Ярві, — мовила Сумаель, вивільняючись із обіймів стерничого. — Гай-гай, ти немов загубився в морі й конче потребуєш когось, хто вказав би тобі курс.
— Деякі речі ніколи не міняються, — відповів він. — Ти маєш… розкішний вигляд.
— А ти — жахливий.
— Деякі речі ніколи не міняються.
— Не обіймеш мене?
Він чмихнув, мало не схлипнув.
— Я боюся, що тоді не зможу тебе відпустити.
Сумаель підійшла до нього. Якусь мить вони дивилися одне одному в очі.
— Я ризикну, — вона обійняла його, зіпнувшись навшпиньки, щоб притулитися міцніше.
Ярві поклав голову їй на плече, і на його запалих щоках зблиснули сльози.
Бранд зиркнув на Шпичку, а та стенула плечима у відповідь.
— Тепер ми знаємо, хто така Сумаель.
— То це тут посольство Ґеттландії? — Сумаель тицьнула пальцем у відсталий шматок тиньку, поплямованого цвіллю. Тиньк упав, розлетівшись по запилюжених дошках підлоги. — У тебе хист до вигідних оборудок.
— Я син своєї матері, — відказав Ярві. — Нехай навіть вона вже й не мати мені.
Занедбана зала, у якій вони їли, могла вмістити сорок людей, але більшість команди розійшлася, і в порожній кімнаті тепер гуляла луна.
— Що ти тут робиш, Сумаеле?
— Окрім того, що прийшла зустрітися з давніми друзями? — вона зручно розсілася на стільці, закинувши на подряпану стільницю брудний чобіт, який геть не пасував до її гарного вбрання. — Я допомагала дядькові будувати корабель для імператриці Теофори, а потім одне за одним, і зрештою, на превелике роздратування деяких її вельмож, вона призначила мене наглядачкою свого флоту.
Пасмо волосся впало їй на обличчя. Сумаель випнула нижню губу і здмухнула його.
— Ти завжди зналася на кораблях, — Рульф сяяв усмішкою, дивлячись на неї, як на улюблену доньку, що неочікувано навідалася додому. — І на тому, як дратувати людей.
— Імперський флот гнив південніше, у гавані Руґори. Так сталося, що саме там навчалася племінниця імператриці, Віаліна, — неслухняне пасемце знову впало їй перед очі, і вона знову здула його. — Або ж сиділа в ув’язненні — залежить від того, як на це дивитися.
— В ув’язненні? — здивувався Бранд.
— Усередині імператорської родини небагато довіри, — стенула плечима Сумаель. — Але Віаліна хотіла більше дізнатися про кораблі. Вона хотіла більше дізнатися про все. Мабуть, можна сказати, що ми заприятелювали. Коли Теофора захворіла й Віаліну викликали до Першограда, вона попросила мене поїхати з нею, — вона підчепила пальцем ланцюжок із золотих очей і відпустила його, ланцюжок мелодійно дзенькнув. — Ось так, наче якимись чарами, я стала радницею Імператриці Півдня.
— Талант завжди спливе нагору, — сказав Рульф.
— Як і лайно, — буркнула Шпичка.
Сумаель посміхнулася їй.
— У такому разі ти, мабуть, непотоплювана.