Бранд зареготав, але Шпичка сердито зиркнула на нього, і він змовк.
— То ти тепер сидиш по праву руч від наймогутнішої жінки у світі? — запитав Рульф, недовірливо хитаючи лисуватою головою.
— Так, але, ясна річ, не сама.
Пасмо впало знову. Сумаель роздратовано скривилася й узялася виймати шпильки.
— У неї десятки радників, і більшість із них — то люди Мікедаса. Віаліна носить титул імператриці, але вся влада в руках її дядька, і він не має жодного наміру нею ділитися.
— Нам він не вділив навіть уваги від імператриці, — сказав Ярві.
— Я чула про це, — волосся впало чорною завісою на половину її обличчя. Око на іншій половині блимнуло. — Принаймні ви вийшли з палацу, не позбувшись голів.
— Гадаєш, ми збережемо їх на плечах, якщо залишимося тут і далі? — запитав Ярві.
Сумаелине око скосувало на Шпичку.
— Залежить від того, наскільки дипломатичними ви можете бути.
— Я можу бути дуже дипломатичною, — гиркнула Шпичка.
Сумаель лише посміхнулася ширше. Здавалось, вона цілковито невразлива до залякування.
— Ти схожа на капітанку корабля, на якому ми з Ярві колись плавали.
Отець Ярві вибухнув сміхом, Рульф також, а Шпичка насупилася.
— Це образа чи комплімент?
— Мабуть, трохи того, трохи того, — Ярві сів прямо, поставив лікті на стіл і стиснув суху долоню здоровою. — Верховний король готується до війни, Сумаеле. Хтозна, можливо, він уже її розпочав.
— Скільки в тебе союзників? — запитала вона, збираючи волосся обіруч і вкладаючи його у вузол.
— Замало.
— Деякі речі ніколи не міняються, чи не так, Ярві? — Сумаель заколола шпильки спритними пальцями. — Дука не так ревно шанує Єдине Божество, як Теофора, але все одно він має намір дотримати союз із праматір’ю Вексен. Він вибирає того, хто, на його думку, переможе.
— Це ми ще побачимо, — сказав Ярві. — Мені треба поговорити з імператрицею.
Сумаель надула щоки й зітхнула.
— Я спробую. Але не можу обіцяти нічого більше, ніж те, що імператриця тебе вислухає.
— Ти мені нічого не винна.
Вона пильно глянула йому в очі, засовуючи останню шпильку, на кінці якої блищав самоцвіт.
— Це не питання того, хто кому що винен. Між нами з тобою про це не може бути й мови.
Ярві, здавалося, не знав, що йому робити: сміятися чи плакати. Урешті-решт він відкинувся на спинку й уривчасто зітхнув.
— Я гадав, що більше ніколи тебе не побачу.
Сумаель усміхнулася, і в щілині на її губі блиснув білий зуб. Бранд усвідомив, що ця жінка починає йому подобатися.
— І?
— Я радий, що помилився.
— Я теж.
Пасемце волосся знову впало їй на обличчя. Сумаель, схрестивши очі, якусь мить насуплено дивилася на нього, а тоді здмухнула.
НАДІЇ
Ш пичка проштовхувалася крізь невдоволену цим юрбу, що плавом пливла до храму на молитву. Тут була сила-силенна цих храмів, і народу в них молилася тьма-тьмуща.
— Поклоніння цьому Єдиному Божеству забирає чимало часу, — пробурчав Бранд, якому крізь таку тисняву нелегко було пропихати свої широкі плечі.
— Великі й Малі Боги пильнують своїх справ, а це Єдине Божество, схоже, тільки й знає, що пхати носа в чужі.
— І слухати, як калатають дзвони, — Бранд скривився, коли з білої дзвіниці просто над ними вчергове злетіло набридливе бамкання. — Я не скаржитимусь, якщо більше ніколи в житті не почую жодного клятого дзвону, — він нахилився ближче до неї і прошепотів: — Вони не спалюють своїх мерців. Ховають їх. У землю. Неспаленими.
Шпичка зиркнула на розлоге подвір’я поруч із храмом, забите вщерть каменями-знаками, хиткими, як зуби в роті у жебрака. Під кожним із них, очевидно, лежав і гнив труп. Сотні трупів. Тисячі. Величезна підземна трупарня просто посеред міста.
На цю думку її пройняло холодним потом, і Шпичка міцно стиснула мішечок із кісточками батькових пальців.
— Прокляте місто.
Хоча батько любив розповідати про Першоград, але вона вже починала ненавидіти це місце. Надто велике — його громаддя пригнічувало. Надто гучне — постійний гамір заважав думати. Надто спекотне — удень і вночі сповнене смородом і липким потом. Скрізь сміття, мухи, стерво, жебраки — Шпичці аж паморочилося від цього всього. Та ще й ці юрмища людей — усі кудись поспішали, не знаючи одне одного й не прагнучи одне від одного нічого, крім зиску.
— Треба вертатися додому, — пробурмотіла вона.
— Ми ж лише недавно сюди прибули.
— Саме час покинути місце, яке ненавидиш.
— Ти все ненавидиш.