— Не все.
Шпичка зиркнула скоса на хлопця й побачила, що той дивиться на неї. Він швидко відвів очі, а їй уже не вперше залоскотало в животі.
Як виявилося, окрім спантеличеного й безпорадного погляду, Бранд мав іще один, і саме його Шпичка постійно помічала останнім часом. Блискучі очі, що пильно дивилися на неї з-під кількох неслухняних пасом волосся. Почасти спраглий, почасти переляканий погляд. Того дня, коли вони боролися, качаючись по подвір’ю, притиснувшись одне до одного… щось сталося. Через це щось кров прилинула їй до обличчя, і не лише до обличчя. До шлунка теж. І навіть нижче. Але сумніви юрмилися і штовхалися в її голові, як ті віряни, що прийшли до храму на молитву.
Може, треба просто спитати? «Знаю, ми раніше ненавиділи одне одного, але тепер мені здається, що ти мені дуже подобаєшся. Може, я тобі теж, хоч трохи?» О боги, це звучало так безглуздо. Усе своє життя Шпичка тільки відштовхувала людей і тепер гадки не мала, як натомість притягнути когось до себе. Що коли він гляне на неї як на пришелепкувату? Ця думка зяяла перед нею, наче яма під ногами. «Що ти маєш на увазі “подобаюся тобі”? У якому розумінні “подобаюся”?» Може, просто схопити його й поцілувати? Шпичка не могла викинути це з голови, не могла думати ні про що інше. Що коли погляд — це лише погляд і нічого більше? Що коли її мати мала рацію — хіба якийсь чоловік захоче таку ненормальну, важку на вдачу й норовливу дівчину, як вона? Напевно не Бранд, гарний статурою і добрий душею, такий, яким і має бути чоловік. Він може мати будь-яку дівчину…
Раптом його рука обхопила її і потягнула до якихось дверей. Серце мало не вистрибнуло Шпичці з грудей, і вона навіть зойкнула по-дівчачому, коли Бранд притиснув її. А тоді побачила, що всі поквапно розступаються. Вулицею з гуркотом промчали коні. Пір’їни на вуздечках тріпотіли, позолочені обладунки виблискували, а високі вершники у високих шоломах — очевидно, люди дуки Мікедаса — анітрохи не зважали на тих, хто тиснувся до будинків обабіч вулиці.
— Так і розтоптати когось можна, — буркнув Бранд, невдоволено позираючи їм услід.
— Ага, — прохрипіла Шпичка. — Можна.
Вона дурила сама себе. Інакше не могло бути. Вони — тільки друзі. Товариші по веслу. Ось і все. І ніким іншим їм бути не потрібно. Навіщо руйнувати це, прагнучи чогось, чого вона не заслуговувала, чого не могла мати… А тоді Шпичка знову піймала його погляд, той клятий погляд, від якого її серце починало калатати так, наче вона цілу милю веслувала як навіжена. Бранд різко сахнувся з ніяковим напівусміхом і рушив далі, пробираючись крізь натовп, що знову загачував вулицю.
Що як він почуває до неї те саме? Хоче запитати, але боїться й не знає як? Кожна розмова з ним видавалася небезпечною, як битва. Спати разом в одній кімнаті було справжньою мукою. Коли вони вперше стелилися на підлозі, то були просто товаришами по веслу, сміялися над тим, які руїни їм винайняв отець Ярві, — палац хоч куди: крізь дірки в даху світить сонце. Але тепер Шпичка лише вдавала, що спить, відчуваючи його близькість. Іноді їй здавалося, що він теж удає, що його розплющені очі дивляться на неї. Але вона не була певна. Думка про те, щоб спати поруч із ним, пригнічувала її, так само як і думка про те, щоб спати деінде.
«Я… подобаюся тобі? Тобто подобаюся?»
Усе це було наче якась бісова загадка, написана невідомою їй мовою.
Бранд зітхнув і витер піт із чола, вочевидь не здогадуючись про ту бурю сумнівів, які спричинив.
— Мабуть, ми заберемося звідси, щойно укладемо угоду з імператрицею.
Шпичка спробувала опанувати себе й говорити нормально, хоч і не дуже тямила, як це.
— Я починаю думати, що цього ніколи не станеться.
Бранд стенув плечима. Як завжди спокійний, надійний і довірливий.
— Отець Ярві знайде спосіб.
— Отець Ярві — ще той спритник, але ж він не чарівник. Якби ти був у палаці й бачив пику того дуки…
— Тоді Сумаель допоможе йому знайти спосіб.
Шпичка зневажливо пирхнула.
— Можна подумати, ніби в тої Сумаелі вилазить із дупи Мати Сонце — таким світлом вона осяває життя кожного.
— Але не твоє?
— Я їй не довіряю.
— Ти нікому не довіряєш.
Вона мало не сказала: «Я довіряю тобі», — але вчасно прикусила язика й лише пробурчала щось невиразне.
— Рульф теж прихильний до неї, — вів далі Бранд. — Сказав мені, що довірив би їй власне життя. Отець Ярві — також, а його важко назвати довірливим.
— Цікаво, що їх трьох пов’язує, — сказала Шпичка. — Тут криється якась історія.
— Іноді що менше знаєш, то краще спиш.
— Це тебе стосується. Але не мене.