Шпичка глянула на Бранда і знову побачила, як він відводить погляд. Почасти спраглий, почасти переляканий. Вона вкотре відчула той дивний лоскіт десь глибоко в животі й укотре взялася б несамовито сперечатися сама з собою, якби вони врешті не прийшли на ринок.
Чи то пак на один із багатьох ринків. У Першограді їх було кілька десятків, кожен завбільшки з Ройсток. Це були справжні міста, де панували несамовита метушня й галас, а довкола прилавків тиснувся щонайрізномастіший люд. Бряжчали величезні терези, стукотіли абаки, торговці голосно вигукували ціни різними мовами, силкуючись перекричати іржання, кудкудакання чи ґелґотання живності. У повітрі стояла ядуча суміш із запахів готованого їдла, нудотно-солодких прянощів, свіжого гною і ще бозна-чого. Либонь, усього. Тут можна було купити все на світі. Пряжки до ременів і сіль. Пурпурове сукно і божків. Величезних риб-страховидл із сумними очима. Шпичка заплющила свої очі, міцно стиснувши повіки, а тоді розплющила їх, але шалена круговерть кольорів і далі вирувала перед нею.
— Лише м’ясо, — жалібно промовила Шпичка, зважуючи в руці капшук, якого їй дав отець Ярві. — Нам потрібне лише м’ясо, — Сафріт навіть не сказала, яке саме. Шпичка відступила вбік, пропускаючи жінку в поплямованому фартуху з козячою головою під пахвою. — І з чого, біс його бери, нам почати?
— Зажди-но.
Бранд спинився перед прилавком, за яким темношкірий продавець торгував разками скляного намиста. Хлопець узяв одне, і Мати Сонце заіскрила в жовтому склі.
— Як гадаєш, гарне? Сподобається дівчині такий подарунок?
Шпичка стенула плечима.
— Я така собі фахівчиня в гарних речах. Та й у дівчатах, коли на те вже пішло.
— Але ж ти дівчина, хіба ні?
— Так мені каже мати, — відповіла вона й пробурмотіла собі під ніс: — Але думки щодо цього різняться.
Бранд узяв інше намисто, цього разу синьо-зелене.
— А котре ти сама хотіла б? — скоса всміхнувся він до неї. — У подарунок?
Шпичка відчула, як їй знову залоскотало в животі, сильно як ніколи. Її аж занудило. Якщо їй потрібен був доказ, то ось він. Подарунок. Для неї. Звісно, їй хотілося б не намисто, але, якщо пощастить, наступного разу буде щось ліпше. Якщо вона добере правильні слова. Що ж сказати? О боги, що ж сказати? Її язик зненацька немов збільшився вдвічі.
— Котре я хотіла б чи?.. — вона поглянула на Бранда, схиливши голову набік і намагаючись говорити лагідним голосом. Чарівливим — нехай і не знала, як це має звучати. Шпичка за все своє життя була лагідною не більш як три рази, а чарівливою не була ніколи, тож спромоглася тільки недоладно буркнути: — Чи котре я хочу?
Тепер він глянув на неї спантеличено.
— Я маю на увазі, котре б ти хотіла, щоб тобі привезли з подорожі? Якби сама була в Торлбю.
Попри нестерпну спеку, у Шпички всередині все похололо. Пройнявши груди, холод помалу поширився по всьому тілу, розповзся аж до кінчиків пальців. То це не для неї. Це подарунок для якоїсь дівчини в Торлбю. Звісно. Власний порив заніс Шпичку задалеко, дарма що Скіфр попереджала її.
— Не знаю, — хрипко відказала вона і спробувала стенути плечима так, ніби це нічого для неї не важило. Хоча насправді важило багато. — Звідки мені знати?
Шпичка відвернулася, відчуваючи, що все її обличчя паленіє. Бранд торгувався з продавцем, а їй хотілося, щоб земля розчахнулася під ногами й поглинула її неспалену, як мертвих південців.
Цікаво, кому він купує те намисто. У Торлбю не так багато було дівчат підхожого віку. Найпевніше, Шпичка знала її. Найпевніше, ця дівчина неодноразово тицяла в бік Шпички пальцем і насміхалася з неї. Мабуть, одна з тих вродливиць, яких завжди ставила їй за зразок мати. Одна з тих, хто знає, як шити, як усміхатися, як належно носити ключ.
Шпичка гадала, що загартувала себе до всього. Удари долонею, кулаком, щитом їй майже не боліли. Але в кожному обладунку є слабке місце. Нехай отець Ярві й урятував її від побиття камінням, але Бранд, навіть не помітивши, розчавив її звичайним разком намиста.
Він досі всміхався від вуха до вуха, ховаючи покупку до кишені.
— Їй має сподобатися.
Шпичку аж перекривило. Брандові навіть на думку не спало, що вона могла вирішити, ніби це намисто — для неї. Він ніколи не думав про неї так, як вона думала про нього. Їй здалося, що світ довкола втратив усі барви. Вона провела чималу частину свого життя, почуваючи сором, вважаючи себе дурною і негарною, але ще ніколи це почуття не було таким гострим, як зараз.
— Яка ж я дурепа, — прошипіла вона.
Бранд здивовано глипнув на неї.
— Га?
Цього разу це був безпорадний погляд, і Шпичку охопило майже непереборне бажання стерти ударом кулака цей вираз йому з обличчя. Але вона знала: то не була Брандова провина. То не була нічия провина, тільки її, Шпиччина, а яка користь із того, щоб бити саму себе? Вона спробувала натягнути на себе хоробре обличчя, але не змогла його відшукати. Їй хотілося тільки одного — забратися звідсіля. Байдуже куди. Вона ступила крок і стала як укопана.