— Я не хочу, щоб отець Ярві мав через нас клопоти. І не хочу, щоб тебе побили камінням. Принаймні зроблю все, що можу, щоб цьому запобігти.
Вона бачила, що Бранд має рацію, і через це розізлилася ще дужче.
— Ти такий боягуз, — просичала Шпичка.
Це було несправедливо, але вона не мала бажання бути зараз справедливою. Щось засвербіло в оці, вона тернула рукою, і на долоні лишилося червоне.
— У тебе кров, — сказав він, сягаючи до неї. — Ось тут…
— Забери свої руки від мене!
Шпичка штовхнула його на стіну, потім штовхнула ще раз, сильніше. Бранд відступив, зіщулившись, здійнявши руку, а вона нависла над ним, стискаючи кулаки. Він дивився на неї спантеличено, ображено, налякано.
Від цього погляду їй теж лоскотало в животі, але далеко не так приємно, як раніше. У цьому погляді вона побачила свої дурні надії такими самим розтрощеними, як рука того нижньоземця. І винна в цьому була тільки вона сама. Не слід було дозволяти собі надіятися. Але ж надії — мов ті бур’яни: хоч як часто не виполюй їх, вони все одно проростають.
Шпичка розчаровано загарчала і гордовитою ходою рушила геть.
РУЇНИ
Він усе зруйнував.
Бранд стояв між Рульфом і отцем Ярві, прихилившись до обшарпаної стіни дворика, і дивився, як Шпичка дає Фророві прочуханки. Відтоді як вони прибули до Першограда, Бранд половину свого часу провів, дивлячись на неї. Однак тепер він споглядав її з тужливим жаданням, наче той сирота, що стоїть перед яткою пекаря, дражнячи себе видовищем смаколиків, які йому запевне ніколи не дістануться. Бранд ой як добре знав це почуття. Почуття, якого він сподівався вже ніколи не зазнати.
Між ними ж було щось добре. Дружба щонайменше. Та, яка народжується довго й важко.
А він, незграбний телепень, її зруйнував.
Повернувшись якось до їхньої кімнати, Бранд уже не побачив там Шпиччиних речей. Вона перейшла спати до Сафріт із Коллом і не сказала чому. Вона взагалі не сказала йому бодай слова від того дня на ринку. Мабуть, помітила, як він дивиться не неї, здогадалася, що він думає. Правду кажучи, Бранд не надто добре це приховував. Те, як вона дивилася на нього тепер, а точніше те, як не дивилася, свідчило, що його думки були Шпичці огидні. Звісна річ.
Навіщо такій дівчині, як вона, — сильній, меткій і впевненій — такий бовдур, як він? Кожен з першого погляду бачив, що вона справді особлива, а він ніхто. І завжди буде ніким, як частенько повторював йому батько. Жалюгідний дурник, що жебрав, випрохуючи недоїдки, а потім тягав мішки в порту за якийсь мізер і був удячний за нього.
Бранд не знав достеменно, як саме він це зробив, але якимось чином він підвів усіх. Свою команду. Свою родину. Себе самого. Шпичку. Він усе зруйнував.
Колл відсунув засув на дверях і впустив до дворика Сумаель. Разом із нею зайшли ще двоє: невисока служниця у плащі з каптуром і широкоплечий чоловік зі шрамом, що перетинав сиву брову. Чоловік супився й пильно роздивлявся довкола.
Служниця відкинула каптур. Це була тендітна й темноволоса дівчина, зі швидкими очима, які не пропускали жодної деталі, поки вона стежила за поєдинком. Якщо тільки це можна було назвати поєдинком. Фрор був чи не найкращий їхній боєць, але Шпичці вистачило кількох хвилин, щоб узяти над ним гору, і вона навіть не захекалася.
— Здаюся, — простогнав ванстерець; однією рукою він тримався за ребра, а другу здіймав, благаючи милосердя.
— Вельми непогано, — похвалила Скіфр, перехоплюючи дерев’яний топірець Шпички, перш ніж та встигла завдати ще одного удару, дарма що противник уже здався. — Аж серце радіє, коли дивлюся, як ти сьогодні б’єшся, моя голубко. Без вагань, без сумлінь, без жалю. Хто наступний?
Досдувой і Колл раптом страшенно зацікавилися чимось у кутках дворика. Скіфр затримала погляд на Брандові, але він безпорадно здійняв долоні догори. Зважаючи на Шпиччин настрій, він не був певен, що вийде з двобою живим. Стара наставниця зітхнула.
— Боюся, тобі вже нічого вчитися від твоїх товаришів по веслу. Настав час тобі зійтися з важчим противником, — вона зняла плащ і кинула його Фророві на плечі. — Звідки в тебе цей шрам, ванстерцю?
— Я поцілував дівчину, — пробурчав він, шкутильгаючи до стіни, — із дуже гострим язиком.
— Черговий доказ того, що любов може бути небезпечніша за бій на мечах, — мовила Скіфр, і Бранд не міг не погодитися з нею. Наставниця взяла собі дерев’яний меч і топірець. — А тепер, голубко, подивимося, чого ти справді навчилася…