Віаліна всміхнулася.
— Ви надто сміливий, отче Ярві.
— Король Утіль відповів би вам, що неможливо бути надто сміливим.
— Ґеттландія — маленька країна, оточена ворогами…
— Ґеттландія — багата країна, оточена злидарями. Королева Лайтлін подбала про це.
— Золота королева, — пробурмотіла Віаліна. — Слава про її купецький хист сягнула навіть сюди. Це правда, що вона знайшла спосіб ув’язнити золото й срібло в папері?
— Щира правда. Це одне з тих багатьох див, таємницею яких вона радо поділиться зі своїми союзниками.
— То ви пропонуєте мені золото й срібло?
— Верховний король не пропонує вам нічого, крім молитов.
— Золото й срібло — це найголовніше для вас, отче Ярві?
— Золото й срібло — це найголовніше для всіх нас. Просто дехто має його досить, щоб удавати, буцімто це не так.
Імператриця ледь розтулила рот від здивування.
— Ви просили говорити відверто, — Ярві клацнув пальцями до Шпички, і та підвелася. — Утім, дарунок, що його моя мати шле вам, не зроблено ані з золота, ані зі срібла. Цей дарунок із найтемніших закутків Потрощеного моря подолав до вас довгу й важку дорогу річками Дивною і Денною.
Міністр дістав з-під плаща чорну скриньку й передав її Шпичці.
— Ельфійська реліквія? — запитала імператриця, і в голосі її пролунав страх упереміш із цікавістю.
Її насуплений супутник підійшов ближче, суплячись іще більше.
Шпичка незграбно простягнула скриньку перед собою. Хоч вони й були однакового віку, але поруч із нею Віаліна видавалася дівчинкою. Голова імператриці ледве сягала їй до грудей, не дістаючи навіть до плеча. Збагнувши, яка дивна з них пара, Шпичка знову опустилася на коліно, щоб подарунок опинився на більш відповідній висоті. Ельфійські літери, викарбувані на вічку, заблискотіли, коли на них впало сонячне проміння.
— Пробачте.
— Пусте. Ти не винна, що я низька на зріст.
Віаліна підняла вічко скриньки, й очі імператриці розширилися, коли звідти ринуло бліде сяйво. Бранд відчув, що Рульф поруч із ним заціпенів, Колл вражено видихнув, а Фрор, затамувавши дихання, пробурмотів молитву. Сам він уже одного разу бачив це світло, але однаково потягнувся вперед, прагнучи побачити його джерело. Однак зробити це заважало вічко.
— Він прекрасний, — прошепотіла імператриця й простягнула руку.
Вона торкнулася того, що було всередині, й ахнула. Відблиск світла на її обличчі змінив колір із білого на рожевий, а потім знову на білий, коли Віаліна відсмикнула долоню.
— Великий Боже! Він досі працює?
— Так, імператрице, — відказала Скіфр. — Він відчуває вас і підлаштовується під ваш настрій. Я добула його в ельфійських руїнах Строкома, куди з часів Божого Розламу не ступала нога жодного чоловіка. Іншого такого, імовірно, нема в усьому світі.
— Він… безпечний?
— Жодне справдешнє диво не може бути цілковито безпечним. Але якоїсь надзвичайної загрози він не становить.
Віаліна дивилася в скриньку, і світло реліквії відбивалося в її великих очах.
— Це занадто коштовний подарунок для мене.
— Хіба якийсь подарунок може бути занадто коштовним для Імператриці Півдня? — запитав Ярві, м’яко підступаючи до неї. — Із ним на руці ви сяятимете по-справжньому!
— Він невимовно прекрасний. Але я не можу його прийняти.
— Ми нічого не чекаємо навзамін…
Віаліна глянула на нього з-під вій.
— Я ж просила вас говорити відверто, отче Ярві, — вона затріснула вічко, і світло згасло. — Я не можу допомогти вам. Моя тітка Теофора дала обітниці, яких я не можу порушити, — вона здійняла вгору кулачок. — Я — наймогутніша людина у світі! — А тоді розсміялася й опустила руку. — І нічого не можу вдіяти. Нічого не можу вдіяти ні з чим. Мій дядько дійшов порозуміння з матір’ю Скер.
— Правителька має вести свій плуг власною борозною, — мовив міністр.
— Легше сказати, ніж зробити, отче Ярві. Тутешній ґрунт дуже кам’янистий.
— Я допоможу вам зорати його.
— Хотіла б я, щоб це було можливо. Сумаель каже, ви — хороший чоловік.
— Кращий за деяких, — Сумаель ледь усміхнулася кутиком губ. — Я знала й гірших людей з обома справними руками.
— Але ви не можете допомогти мені. Ніхто не може, — Віаліна натягнула на голову каптур. Востаннє скинувши поглядом на Шпичку, яка досі стояла навколішках посеред подвір’я зі скринькою в руці, Імператриця Півдня обернулася до виходу. — І я теж не можу допомогти вам. Мені шкода.
Це було далеко не те, що вони всі сподівалися почути. Але зі сподіваннями таке часто буває.