КЛЯТА ДИПЛОМАТІЯ
Скіфр атакувала знову, але цього разу Шпичка була готова. Стара наставниця здивовано крекнула й заточилася, коли топірець учениці дістав її по нозі. Вона відбила ще один удар, але захиталася на п’ятах, і наступний вибив меча з її руки й повалив навзнак.
Скіфр була небезпечна, навіть лежачи. Вона кóпнула ногою пісок, щоб той полетів противниці в обличчя, перекотилася і з убивчою точністю шпурнула топірець. Але Шпичка була готова й до цього: спіймала його в повітрі своїм і відкинула в куток. Відтак, вищиривши зуби, наскочила на Скіфр, приперла її до колони й приставила вістря меча до вкритого краплинами поту горла наставниці.
Скіфр звела сиві брови.
— Багатонадійно.
— Я перемогла! — загорлала Шпичка, здіймаючи пощерблену зброю догори й стрясаючи нею.
Багато місяців вона не сміла й сподіватися, що коли-небудь перевершить Скіфр. Скільки разів вона підводилася рано-вранці разом із Матір’ю Сонцем, щоб бути побитою веслом! Скільки разів увечері при світлі Батька Місяця намагалася дістати наставницю залізною штабою! Скількох зазнала ударів, ляпасів і падінь у багнюку! Але врешті вона таки досягла свого.
— Я перемогла її!
— Ти перемогла її, — підтвердив отець Ярві, поволі киваючи головою.
Скіфр підвелася, кривлячись.
— Ти перемогла бабцю, чиї найкращі літа вже давно позаду. Тебе чекають поєдинки зі значно сильнішими суперниками. Але… ти молодець. Ти слухала. Ти працювала. Ти стала смертельно небезпечною. Отець Ярві мав рацію…
— А хіба я колись її не мав? — усміхнувся міністр.
Усміх його щез, коли пролунав голосний і поквапний стукіт у двері. Ярві порухом голови дав знак Коллові, і хлопчина відсунув засув.
— Сумаеле, — міністр знову всміхався, як і завжди, коли вона до них приходила. — Що привело тебе?..
Задихана, вона ввійшла досередини.
— Імператриця бажає поговорити з тобою.
Очі отця Ярві зробилися великими.
— Я негайно прибуду до неї.
— Не з тобою, — Сумаель дивилася просто на Шпичку. — З тобою.
Більшість свого життя Бранд почувався гіршим за своє оточення. Жебрак серед багатіїв. Боягуз серед сміливців. Дурень серед розумних. Утім, візит до Палацу Імператриці показав йому, яким бездонним може бути почуття недоладної меншовартості.
— Святі боги, — шепотів він щоразу, коли слідом за Шпичкою і Сумаеллю обережно завертав за ріг і опинявся в черговому мармуровому коридорі, на позолочених сходах чи в просторій залі.
Кожне наступне приміщення було пишніше за попереднє. Він навшпиньках минув коридор, освітлений свічками заввишки з людину. Десятками свічок, кожна з яких у Торлбю вартувала б, либонь, більше за самого Бранда. Вони горіли безперервно, просто на випадок, якщо хтось тут проходитиме. Усе довкола було оздоблене самоцвітами і сріблом, стінописами й картинами. Бранд поглянув на крісло, виготовлене з кільканадцяти різних сортів деревини, і подумав, що воно коштує набагато більше, ніж він заробив за все своє життя. Він вирішив би, що йому це все сниться, якби не знав, що його уява на таке не здатна.
— Зачекайте тут, — мовила Сумаель, коли, піднявшись черговими сходами, вони дісталися округлої кімнати, стіни якої всуціль були покриті різьбленнями, що зображали сценки з якоїсь історії, такими ж майстерними, як і ті, якими Колл оздобив щоглу. — Нічого не чіпайте, — застерегла вона й пішла.
Бранд лишився наодинці зі Шпичкою. Уперше від того дня на ринку.
Тоді все скінчилося погано.
— Неймовірне місце, — пробурмотів він.
Шпичка стояла до нього спиною, але обернула голову й показала окраєць похмурого обличчя.
— Це для цього отець Ярві послав тебе сюди? Щоб ти вголос казав те, що кожен і так бачить?
— Я не знаю, навіщо він послав мене сюди.
Між ними простяглася холодна мовчанка.
— Пробач, що я тоді тебе відтягнув. Того дня, на ринку. Ти б’єшся значно краще за мене, мені не слід було заважати тобі.
— Атож, не слід, — відказала вона, не дивлячись на нього.
— Просто… ти, схоже, злишся на мене, і якщо я…
— Ти гадаєш, зараз слушний час для цього?
— Ні, — Бранд знав, що деякі речі краще лишити недосказаними, але думка, що Шпичка його ненавидить, була нестерпна. Він мусить спробувати все владнати. — Я просто… — він глянув скоса на неї, і вона спіймала його погляд, як робила це десятки разів за останні кілька тижнів. Але тепер її обличчя викривилося гнівом.
— Просто стули свою кляту пельку! — гарикнула вона, аж побілівши від люті; здавалося, вона сама готова стулити йому пельку кулаком.