Бранд опустив очі й утупився в підлогу, таку начищену, що він бачив власне засмучене обличчя, яке дивилося на нього з дурнуватим виразом. Він мовчав, бо що можна відповісти на таке?
— Ви вже закінчили воркотати, голуб’ята? — запитала Сумаель, стоячи на порозі. — Імператриця чекає.
— О так, ми з ним закінчили! — різко кинула Шпичка й рішуче ступила до дверей.
Сумаель глянула на Бранда й стенула плечима, а двоє похмурих вартових затріснули перед ним двері з беззаперечним стуком.
Сад видавався країною зі снів, увесь залитий дивними барвами пурпурового заходу впереміш із миготливим сяйвом полум’я, що палахкотіло в заґратованих смолоскипах, розсипаючи із кожним повівом вітру танцівливі іскри. Тут нічого не лишилося в тому стані, у якому його створили боги. Усе було силоміць переінакшене людськими руками. Трава, підстрижена рівнесенько, як борідка залицяльника. Дерева, обтяті так, щоб надати їм неприродних форм. Гілля, що вгиналося під вагою розбубнявілого цвіту, що точив солодкі пахощі. Навіть пташки, що цвірінчали на покручених галузках: Шпичка дивувалася, чому вони не летять геть, поки не помітила, що всі вони прив’язані срібними ланцюжками, тонюсінькими, як павутинка.
Доріжки з білого каменю зміїлися поміж статуями неймовірно суворих і неймовірно струнких жінок, які тримали в руках сувої, книжки або мечі. «Колишні імператриці, — припустила Шпичка. — Либонь, дивом дивуються, як сюди впустили це напівобстрижене страшидло». Вартові дивилися на неї так, наче ставили собі те саме запитання. Їх було чимало, і кожен блискучий, як дзеркало, меч, кожен спис змушували Шпичку гостро відчувати відсутність власної зброї. Вона плелася за Сумаеллю довкола зірчастого ставка, до якого з фонтана, вирізьбленого у формі переплетених між собою змій, із дзюркотом падала кришталево чиста вода. Вони спинилися перед сходами до невеличкої дивної споруди — кам’яного склепіння, що трималося на колонах. Під склепінням стояла вигнута лавка.
На лавці сиділа Віаліна, Імператриця Півдня.
Вигляд вона мала геть інакший, ніж того разу, коли навідалася до занедбаного палацика отця Ярві. Її волосся було вкладене блискучими звоями на голові, укрите золотою сіточкою й обвішане самоцвітами. Ліф її плаття був оздоблений крихітними дзеркальцями, що мінилися барвами призахідної заграви і полум’я смолоскипів — блакитною і рожевою, червоною і помаранчевою. Але найяскравіше блищали її очі, увиразнені темною смужкою фарби, що перетинала перенісся.
Навряд чи Шпичка ще коли-небудь почувалася настільки розгубленою.
— Що мені казати?
— Вона така сама людина, як і всі решта, — відповіла Сумаель. — Розмовляй із нею як зі звичайною людиною.
— Звідки мені в біса знати, як розмовляти зі звичайною людиною?
— Просто будь щирою, — Сумаель поплескала Шпичку по спині й пхнула її. — Ну ж бо, вперед.
Шпичка нерішуче стала на першу сходинку.
— Ваша осяйна величносте, — хрипко сказала вона і спробувала опуститися на коліно, перш ніж збагнула, що на сходах цього їй не вдасться зробити.
— Називай мене Віаліною. І, прошу тебе, не треба ставати на коліно. Ще тиждень тому я була майже ніким. Я досі не звикла до всіх цих церемоній.
Шпичка завмерла з незграбно зігнутими ногами, а тоді, хитаючись, випросталася й невпевнено згорбила плечі.
— Сумаель сказала, що ви послали по…
— Як тебе звати?
— Шпичка Бату, ваша…
— Називай мене Віаліною, будь ласка. «Шпичка» — здається, зрозуміло чому. А «Бату»?
— Мій батько здобув там видатну перемогу того дня, коли я народилася.
— Він був воїном?
— Великим воїном, — Шпичка намацала мішечок на шиї. — Обраним Щитом королеви Ґеттландії.
— А твоя мати?
— Моя мати… моя мати хоче, щоб я була не така, як є.
Урешті-решт, Сумаель сказала їй бути щирою.
— А моя мати була воєначальницею. Вона загинула в битві з альюками.
— Славна смерть — це добре, — мовила Шпичка, і миттю збагнула, що саме сказала. — Хоча… не для вас.
Що далі, то гірше.
— Я так гадаю, ваша осяйна величносте…
Збентежившись, вона замовкла. От же ж клята дипломатія!
— Називай мене Віаліною, — імператриця поплескала по лавці поруч із собою. — Сідай коло мене.
Шпичка піднялася до бесідки, обминула стіл, де на срібному тарелі лежала гора бездоганних фруктів, яких вистачило б, щоб нагодувати цілу армію, і підійшла до поруччя, що сягало їй до пояса.
— Святі боги, — видихнула вона.
Спинаючись сходами, Шпичка не замислювалася над тим, як високо піднялася, але тепер побачила, що опинилася на палацовому даху. За поруччям був прямовисний спад, а далеко внизу — інший садок. Далі, попід стемнілим небом розкинувся Першоград: божевільна плутаниця будинків, вогники, що мерехтіли у вечірній синяві, незліченні, як зорі на небі. Ген по той бік чорного дзеркала протоки видніли інші скупчення світляних цяток. Інші міста чи поселення. Дивні сузір’я, що мерхнули вдалечині.