— Це все належить вам, — прошепотіла Шпичка.
— Усе і водночас нічого.
Щось видалося їй знайомим у тому, як Віаліна гордовито випинала підборіддя. Цей вираз Шпичка побачила ще давним-давно у материному люстерку. Це наштовхнуло її на думку, що імператриця, схоже, теж звикла надівати хоробре обличчя.
— Мабуть, це важка ноша, — сказала вона.
Віалінині плечі немовби трохи опустилися.
— Так, чималий тягар.
— Імператрице, я геть не знаюся на політиці, — Шпичка присіла на лавку в шанобливій позі. Принаймні як вона сподівалася, хоч і не була певна, якою саме має бути шаноблива поза. Сидячи, вона завжди почувалася незручно, окрім хіба що коли сиділа за веслом. — Я не знаюся ні на чому. Вам ліпше було б порозмовляти з отцем Ярві…
— Я не хочу розмовляти про політику.
Шпичка відчула укол ніяковості.
— А про що?..
— Ти жінка.
Віаліна подалася вперед, сплівши долоні на колінах і пильно дивлячись їй в обличчя. Ця близькість знезброювала. Шпичка не звикла до такої близькості з будь-ким, а з імператрицею — і поготів.
— Так мені каже мати, — пробурмотіла вона. — Але думки щодо цього різняться…
— Ти б’єшся з чоловіками.
— Так.
— І перемагаєш їх.
— Іноді…
— Сумаель каже, ти перемагаєш їх одна проти трьох! Твої товариші поважають тебе. Я бачила це на їхніх обличчях. Вони бояться тебе.
— Не знаю, чи поважають. Бояться — можливо, ваша…
— Називай мене Віаліною. Я ніколи не бачила, щоб жінка билася так, як ти. Можна? — перш ніж Шпичка встигла відповісти, імператриця помацала її м’язи на плечі. Відтак зробила круглі очі. — Великий Боже, тверді як дерево! Ти, мабуть, така сильна! — на Шпиччину велику полегкість, імператриця опустила руку й поглянула на неї, маленьку й темну, на тлі мармурової лавки. — А я — ні.
— Ну, сильних чоловіків не здолати силою, — пробурмотіла Шпичка.
Імератриця скинула на неї очима, що блимнули білками посеред чорної нафарбованої смуги. У їхніх кутиках мерехтіло полум’я смолоскипів.
— А як їх здолати?
— Треба атакувати швидше за противника і швидше рухатися, коли атакуєш. Бути міцнішою і кмітливішою за нього. Треба завжди шукати способу завдати удару, треба битися без честі, без сумління і без жалю.
Це були слова Скіфр, і Шпичка тільки тепер усвідомила, як точно їх запам’ятала, як глибоко засвоїла і як багато стара наставниця навчила її.
— Так принаймні мені казали…
Віаліна ляснула пальцями.
— Ось чому я послала по тебе. Щоб дізнатись, як битися з сильними чоловіками. Не мечем, звісно, але суть однакова, — вона підперла підборіддя руками — на диво дитячий жест, як для жінки, що править половиною світу. — Дядько хоче, щоб я була тільки носовою фігурою для його корабля. Ба навіть чимось менш важливим. Бо ж носову фігуру принаймні розміщують попереду.
— Наші кораблі мають фігуру ще й на кормі.
— Прекрасно. Отже, він хоче, щоб я була такою фігурою. Щоб сиділа на троні й усміхалася, тимчасом як він ухвалюватиме рішення. Та я відмовляюся бути його маріонеткою, — Віаліна стиснула кулачок і вдарила ним по столу. Маленький ножик для фруктів ледь-ледь теленькнув об срібний таріль. — Я відмовляюся, чуєш мене?
— Я-то чую, але… не впевнена, що це щось змінить.
— Так, ти маєш рацію. Це дядько повинен розтулити вуха, — імператриця вп’яла гнівний погляд у глибину садка, який поринав у сутінь. — Сьогодні на раді я знову виступила проти нього. Шкода, що ти не бачила його міни. Здається, він не був би такий вражений, навіть якби я штрикнула його кинджалом!
— Поки не штрикнете, напевне цього не знатимете.
— Великий Боже, а мені часом таки кортить його штрикнути! — Віаліна вишкірилася до Шпички. — Б’юсь об заклад, тебе ніхто не зробить своєю маріонеткою! Ніхто просто не наважиться! Поглянь лише на себе! — на обличчі імператриці з’явився вираз, який Шпичка не звикла бачити. Мало не… захват. — Ти така…
— Бридка? — пробурмотіла вона.
— Та ні!
— Висока?
— Ні. Себто так, але не в цьому річ. Ти вільна.
— Вільна? — Шпичка скептично чмихнула.