— Хіба ні?
— Я поклялася служити отцеві Ярві. Виконувати все, що він мені накаже. Щоб спокутувати… те, що вчинила.
— А що ти вчинила?
Шпичка проковтнула клубок, що підступив до горла.
— Убила хлопця. Його звали Едвал, і він не заслуговував на смерть, але… я його вбила.
Як сказала Сумаель, Віаліна була така сама людина, як і всі решта, а крім того, попри її розкішне вбрання й палац, — а може, й завдяки ним — у її рівному, щирому погляді було щось таке, від чого Шпичці розв’язався язик.
— Мене збиралися каменувати за це, але отець Ярві мене врятував. Не знаю чому, але врятував. Потім Скіфр навчила мене битися, — Шпичка з усмішкою торкнулася пальцями стриженого боку голови, думаючи про те, якою сильною вважала себе тоді і якою слабкою була насправді. — На березі Денної ми билися з конярами. Я вбила кількох, а потім мені стало зле. А нещодавно ми билися на ринку з трьома. Я і Бранд. Не знаю, чи вбила когось із них, але мені хотілося. Була розлючена… мабуть… через ті буси…
Вона замовкла, усвідомивши, що сказала значно більше, ніж варто було.
— Які буси? — Віаліна здивовано наморщила пофарбоване перенісся.
Шпичка кахикнула.
— Не важливо.
— Що ж, гадаю, свобода може бути небезпечною, — мовила імператриця.
— Мабуть, так.
— Можливо, коли ми дивимося на інших, то бачимо тільки те, чого бракує нам.
— Мабуть, так.
— Можливо, усередині ми всі почуваємося слабкими.
— Мабуть, так.
— І попри це, ти б’єшся з чоловіками й усе одно перемагаєш їх.
Шпичка зітхнула.
— У битві — так, перемагаю.
Віаліна взялася загинати маленькі пальці.
— Отже: нападати швидше за противника, бути кмітливішою, бити без честі, сумління і жалю.
Шпичка здійняла перед нею порожні долоні.
— Усе, що я маю, мені здобули вони.
Імператриця розреготалася. Розреготалася гучно, як на таку невеличку жінку, нестримно й весело, широко роззявивши рота.
— А ти мені подобаєшся, Шпичко Бату!
— У такому разі ви долучилися до вкрай нечисленного гурту. І часом мені здається, що він дедалі меншає, — Шпичка дістала скриньку й простягнула її імператриці. — Отець Ярві доручив мені передати вам це.
— Я ж пояснила йому, що не можу прийняти такий дарунок.
— Він сказав усе одно віддати його вам.
Шпичка закусила губу й обережно підняла вічко. Зі скриньки полилося бліде сяйво, ще незвичніше й прекрасніше в довколишніх сутінках. Досконалі краї ельфійського браслета зблискували, наче лезо кинджала. Грані відшліфованого до ґлянсу металу палахкотіли, відбиваючи полум’я смолоскипів. Темні кола в колах рухалися в неосяжній глибині під округлим віконцем. Реліквія з іншого світу. Світу, який загинув тисячі років тому. Поруч із цією річчю всі неоціненні скарби палацу видавалися нікчемним дріб’язком, вартим не більше за багно.
Шпичка спробувала говорити м’яко, переконливо, як дипломатка. Але її голос прозвучав ще грубше, ніж зазвичай.
— Отець Ярві — хороший чоловік. Хитромудрий. Вам слід поговорити з ним.
— Я вже поговорила, — Віаліна відірвала погляд від ельфійського браслета й подивилася Шпичці в очі. — А тобі слід бути обережною. Мені здається, отець Ярві схожий на мого дядька. Такі люди дають подарунки тільки тоді, коли очікують щось навзамін, — вона заклацнула вічко, а тоді взяла скриньку від Шпички. — Але я прийму його, якщо ти наполягаєш. Переказуй отцеві Ярві мою вдячність. Але скажи, що більше я нічого не можу йому дати.
— Гаразд.
Намагаючись придумати, що ще сказати, Шпичка глянула на сад, який уже поринув у морок, і зауважила, що біля фонтана, де стояв охоронець, нікого нема — сама лише темрява. Усі вартові щезли. Вона й імператриця були самі.
— Куди поділися ваші вартові?
— Дивно, — сказала Віаліна. — А! Онде йде зміна.
Шпичка нарахувала шістьох чоловіків, що підіймалися сходами в дальньому кінці садка. Шість імперських воїнів у повному спорядженні, минаючи острівці помаранчевого світла від смолоскипів, швидко наближалися до будиночка імператриці. За ними йшов ще один. Він мав золото на нагруднику й срібло у волоссі, а на вродливому обличчі, яскравіша за перше і за друге, сяяла посмішка.
Дука Мікедас. Побачивши їх, він весело помахав рукою.
Шпичці здалося, ніби її нутрощі вивалюються з неї. Вона сягнула рукою до срібного тареля й сховала в долоні маленький фруктовий ножик. Жалюгідна зброя, але краще така, ніж ніякої.
Вона підвелася з лавки, коли воїни розумно оточили півколом фонтан, розмістившись між двома статуями. Відчула, як Віаліна встала за її плечем, коли чоловіки розосередилися. Шпичка пізнала одного з них, коли повів вітру роздмухав жарини й спалах полум’я освітив його обличчя. То був ванстерець, із яким вона билася на ринку. Щока його була вкрита порізами й фіолетовими синцями, а в руці він тримав важку сокиру.