Отець Ярві рушив до дверей, тож Шпичка, хитаючись, підвелася й поплентала за ним, досі сумніваючись, чи це, бува, не якийсь жарт.
— Дякую за доброту, — пробурмотіла вона, проходячи повз ключницю.
Жінка зиркнула на неї.
— Сподіваюся, тобі більше ніколи не доведеться нею скористатися.
— Не ображайтеся, але я теж на це дуже сподіваюся.
Шпичка попрямувала за отцем Ярві темним коридором, піднялася сходами й закліпала, вийшовши на світло.
Нехай молодий міністр і мав лише одну здорову руку, але ноги його працювали цілком справно. Швидкою ходою він простував через подвір’я цитаделі, тимчасом як гілля старого кедра над ними шепотіло щось на вітрі.
— Мені треба поговорити з матір’ю… — силкуючись не відставати, сказала Шпичка.
— Я вже поговорив. Сказав їй, що визнав тебе невинною в убивстві і що ти дала обітницю служити мені.
— Але… звідки ви знали, що я…
— Це завдання міністра — знати, як поведеться та чи та людина. До того ж, — чмихнув отець Ярві, — твоя натура, Шпичко, — це книжка, яку не надто важко прочитати.
Минувши Ревучу браму, вони вийшли з цитаделі в місто й попрямували в бік Матері Моря. Вони спускалися з великої скелястої гори покрученими звивами сходів і крутими вузенькими вуличками, що бігли повз тісно скупчені будинки й повз людей, які тісно купчилися між будинками.
— Я не вирушу в похід з королем Утілем, так?
Безглузде запитання, авжеж, але тепер, коли Шпичка вийшла з тіні Смерті на світло, вона почула жаль за зруйнованою мрією.
Отець Ярві не поділяв її жалóбного настрою.
— Тішся, що не вирушиш у землю.
Вони минули вулицю Ковадл. Там Шпичка колись проводила довгі години, пожираючи очима зброю, як малий жебрак — тістечка. Там батько носив її на плечах, і їй паморочилось у голові від гордості, коли ковалі благали його звернути увагу на їхні вироби. Але тепер уся ця блискуча сталь, виставлена перед кузнями, здавалося, брала її на кпини.
— Мені ніколи не стати войовницею Ґеттландії, — сумно прошепотіла вона сама до себе, але отець Ярві мав гострий слух.
— Поки ти жива, те, ким тобі стати, передусім у твоїх руках, — міністр злегка торкнувся якихось давніх шрамів на шиї. — Спосіб завжди є, як казала мені королева Лайтлін.
На саму лише згадку про це ім’я вона мимоволі випросталася. Лайтлін не була войовниця, але жодною іншою людиною Шпичка не захоплювалася так, як нею.
— Золота королева — це та жінка, до якої жоден чоловік не посміє поставитися легковажно, — мовила вона.
— Атож, — Ярві скоса глянув на Шпичку. — Якщо навчишся погамовувати впертість здоровим глуздом, то, може, одного дня і ти станеш такою.
Утім, наразі видавалося, що такий день настане ще не скоро. Коли вони минали людей, ті кланялися, тихо бурмотіли: «Отче Ярві», — і поступалися дорогою міністрові Ґеттландії, однак похмуро хитали головами, коли бачили Шпичку, брудну і знеславлену, що, скулячись, плелася за ним крізь міські брами аж до заюрмленого порту. Вони вихляли, пробираючись поміж моряків і торговців, що прибули з усіх земель довкола Потрощеного моря, а деякі — навіть із дальших країв. Шпичка раз по раз нагиналася, щоби пройти під мокрими рибальськими сітями й обходила кошелі з блискучим ворушким уловом.
— Куди ми прямуємо? — запитала вона.
— До Скекенгауза.
Шпичка завмерла на місці з роззявленим ротом, і її мало не збило візком. Вона зроду-віку не бувала далі, ніж за пів дня ходи від Торлбю.
— Але якщо хочеш, можеш лишитися, — кинув Ярві через плече. — Каміння вже напоготові.
Вона важко ковтнула, а тоді поквапилася наздогнати міністра.
— Я їду.
— Твоя мудрість домірна твоїй вроді, Шпичко Бату.
Це був чи то подвійний комплімент, чи то подвійна образа, і вона підозрювала, що радше друге. Старі дошки причалу глухо задудніли під їхніми чоботами, тимчасом як солона вода хлюпотіла об палі, вкриті зеленим намулом. Поруч на хвилях гойдалася лодія[2], невелика, але зграбна. Ніс і корму оздоблювали пофарбовані білим голуби. Низка блискучих щитів уздовж кожного борту вказувала на те, що команда зібралася й готова відпливати.
— Ми вирушаємо вже? — запитала Шпичка.
— Мене викликає Верховний король.
— Верховний… король? — вона поглянула на своє вбрання, зашкарубле від в’язничного бруду, із плямами її та Едвалової засохлої крові. — Можна мені принаймні перевдягтися?
— Я не маю часу на твоє чепуріння.
— Від мене тхне.
— Ми кинемо тебе за борт і протягнемо трохи за кормою, щоб ти помилася.
2
Лодія — невелике (до 20 м завдовжки й 3 м завширшки) морське та річкове судно, що могло йти як на веслах, так і під вітрилом, із симетричними носом і кормою. Переважно на лодіях плавали вікінги та східні слов’яни.