Мудрий чекає нагоди, як часто казав отець Ярві, і ніколи її не проґавить. Носач ступив на ще одну сходинку й примружився, коли полум’я смолоскипів у бесідці засвітило йому в очі. Наступної миті на його лиці з’явився дещо здивований вираз, коли Шпичка метнулася до нього й перетяла йому горлянку фруктовим ножиком.
Вона завдала порізу так, що кров чвиркнула на обличчя його рябого товариша, і той здригнувся. Він загаявся лише на мить, але Шпичці цього вистачило, щоб висмикнути з піхов кинджал носача й аж до руків’я вгородити його рябому під край шолома, у ямку між шиєю і ключицею.
Рябий пустив здушений стогін, а Шпичка пхнула його ногою в груди просто на двох наступних чоловіків. Водночас вона видерла з його ослаблої руки меча, хоч і порізала лезом долоню. Закривавлені пальці обхопили клинок довкола хрестовини верхнім хватом, як кинджал. Скрикнувши, вона рвонула меч угору, той шкрябонув об край щита наступного нападника й улучив йому в підборіддя. Вістря розорало обличчя і збило шолом набакир.
Чоловік закрутився, заверещав, притискаючи руки до лиця. Поміж його пальцями забулькотіла кров. Він налетів на дуку, той роззявив рота від несподіванки, а тоді відштовхнув пораненого в кущі й став роздивлятися чорні плями на своєму нагруднику так, наче то була особиста образа для нього.
Носач задкував, хитаючись, наче п’яний, зі ще здивованішим виразом, ніж раніше. Він відчайдушно намагався затиснути рану на шиї, але весь його лівий бік був уже темний від крові. Шпичка вирішила, що цього противника можна скинути з рахунку.
Покінчити з трьома так швидко — це неабияке щастя в бою, але єдиною її перевагою був чинник несподіванки. Тепер ця перевага була використана, а сили досі лишалися нерівними — одна проти чотирьох.
— Чорти б вас узяли! — ревів дука, витираючи кров із забризканого плаща. — Убити їх!
Шпичка відступила назад, тримаючись так, щоб колона ліворуч заслоняла її, як щит. Очі її бігали від одного нападника до іншого. Ті наближалися, тепер уже тримаючи щити, мечі й сокири напоготові. У світлі смолоскипів холодна сталь і холодні очі відблискували червоним. Вона чула, як позаду Віаліна тихо скімлить із кожним віддихом.
— Бранде! — загорлала Шпичка на всі груди. — Бранде!
ЛЮТЬ
Бранд дивився на глечик із водою і кубки, що стояли на столі. Мабуть, вони призначалися для спраглих відвідувачів. Він, однак, не наважувався їх торкнутися, дарма що хотів пити, як той, хто заблукав у пустелі.
Що як ця вода для достойніших відвідувачів, ніж він?
Бранд ворухнув плечима, марно намагаючись відклеїти просяклу потом сорочку від липкої шкіри. Милостиві боги, яка ж тут спека! Ненастанна задушлива спека, що не припинялася навіть попри те, що вечоріло. Він підійшов до вікна, заплющив очі й глибоко вдихнув. Обличчя його торкнувся теплий повів, і Бранд пошкодував, що це не солоний вітер із Торлбю.
Цікаво, що там зараз робить Рін. Він звів очі до присмеркового неба і змовив молитву до Батька Мира, щоб той беріг його сестру. Бранд так прагнув стати воїном, долучитися до команди, знайти собі нову родину, що забув про ту, яку вже мав. Він був той, у кому можна бути впевненим, авжеж. Впевненим у тому, що він усе зіпсує. Бранд важко зітхнув.
Аж тут він щось почув, чийсь притлумлений крик. Мовби хтось кликав його на ім’я. Спершу Бранд подумав, що йому причулося, але крик повторився, і цього разу сумнівів не лишилося. Голос був схожий на Шпиччин. Зважаючи на те, якими були їхні стосунки останнім часом, навряд чи вона кликала б його без вагомої на те причини.
Бранд штовхнув двері, гадаючи, що наскочить на вартових.
Але вартових не було. Тільки порожній коридор, наприкінці якого темніли сходи. Брандові здалося, що до нього долинули звуки битви, і він відчув укол тривоги. Брязкіт металу, крики і знову вигукнуте його ім’я.
Він пустився бігти.
Шпичка схопила срібний таріль, з якого покотилися фрукти, і з вереском кинула його у ванстерця. Той сховав голову за великою сокирою і похитнувся, коли блюдо влучило йому в плече й, відскочивши, полетіло в кущі.
Переполохані співочі пташки, прив’язані до гілок, метушилися, тріпотіли крильцями й безпорадно лементували. Становище Шпички було не набагато кращим. Затиснута за колони бесідки, вона опинилася наче в клітці. Крім ванстерця, на неї наступали ще двоє: один — довготелесий, із довжелезними руками, другий — присадкуватий і кремезний, із шиєю, грубою, як стовбур дерева. Дука тримався позаду, тицяючи в Шпичку кинджалом і вигукуючи накази ламким голосом. Хоч він і був розумний, але занадто звик, що все завжди йде за його планом.