— Що, трохи заляпала тобі черевики кров’ю, старий покидьку? — прогарчала вона до нього.
Відтак вирвала з тримача смолоскип, не звертаючи уваги на пекучі іскри, що посипалися на руку.
Грубошиїй кинувся на неї, але вона відбила удар мечем. Дзенькнула сталь. Шпичка рубонула противника, аж зі щита полетіли скалки, відступила, щоб дати собі простір і час щось вигадати, послизнулася на фрукті, якого не помітила в темряві, і впала на стіл. Меч рубонув її по нозі й увігнався в м’язи лівого стегна, над коліном. З її горла вихопився здушений зойк, коли довготелесий воїн висмикнув меча й намірився штрикнути.
«Рано чи пізно ти пропустиш удар, і коли це станеться, його сила не має тебе похитнути, а біль від нього — тебе сповільнити. Приголомшена ним, ти не маєш завагатися». Вона вперіщила довготелесого смолоскипом, але противник вчасно здійняв щит і позадкував сходами вниз. Червоний присок розжареною зливою сипонув з-за ґраток йому на спину.
Шпичка інстинктивно пригнулася. Меч грубошийого просвистів повз неї і брязнув об найближчу колону. Друзки мармуру полетіли навсібіч, тіні замиготіли довкола, борсаючись, ухиляючись, нападаючи. Шпичка замахнулася, але поранена нога не дала змоги вкласти в удар усю силу. Меч відскочив від закутого в обладунок плеча й лише на мить затримав противника.
Вона бачила свою кров, що зблискувала чорно у світлі смолоскипів, — ланцюжок бризок і плям, що вів до вістря меча довготелесого. Бачила спотворене від люті обличчя дуки. Чула, як імператриця, перехилившись через поруччя, кричить щось. Кличе на допомогу. Але допомога не надходила. Грубошиїй поставив ногу на верхню сходинку, холодними очима стежачи за Шпичкою з-понад щита. Довготелесий лапав себе по спині, силкуючись струсити жарини з пропаленого плаща.
Треба битися, доки з неї ще не витекла вся кров. Треба атакувати, і то вже.
Вона відштовхнулася від столу тої миті, коли грубошиїй спробував штрикнути мечем, і стрибнула зі сходів донизу, перескочивши через тіло вже мертвого нападника. Поранена нога не витримала, але Шпичка була готова до цього. Вона упала вперед, перекотилася під замашним ударом довготелесого, меч якого розітнув повітря біля її волосся, скочила на здорову ногу й на ходу різонула противника ззаду під коліно.
Довготелесий застогнав, спробував обернутися й упав рачки просто перед Шпичкою. Вона здійняла меч над головою, прогнула спину назад і з усієї сили опустила його на шолом противника. Удар віддався в руку так, що аж задзвеніли зуби. Клинок розколовся, уламки сталі розлетілися на всі боки, але в шоломі лишилася глибока вм’ятина. Нога довготелесого несамовито задриґалася, і він повалився долілиць, роззявивши рота в німому крику. Шпичка, шкутильгаючи і стискаючи в руці зламаного меча, відступила за статую.
Бойове щастя їй посприяло, сказав би Одда, адже ванстерець вибрав саме цю мить, щоб завдати удару сокирою, і схибив на волосину. Важке лезо відбило великий шмат мармуру. Шпичка відігнала противника смолоскипом, з якого вилетіли кілька останніх іскор і завирували на вітрі. Нога пульсувала болем, тремтіла й зовсім не тримала її.
Грубошиїй, здійнявши щита, обережно підступав до неї. «Спосіб завжди є», — часто повторював отець Ярві, але Шпичка не бачила жодного. Її рана — надто важка. Сили — надто нерівні. Вона міцно стиснула руків’я поламаного меча й вищирила зуби, показуючи своє найхоробріше обличчя. Чути було запах квітів. Квітів і крові.
— Твоя смерть надходить, — прошепотіла Шпичка.
Віаліна з пронизливим криком зіскочила між двома колонами просто на спину коротуну. Обхопивши його за бичачу шию, вона вчепилася в зап’ясток мечової руки. Він спробував її скинути й відслонив щит. Шпичка кинулася на нього. Ліве коліно підломилося, усю ногу пройняв біль, але вона вхопилася за обладунок противника, підтяглася і з гарчанням вгородила уламок меча йому в підборіддя. Грубошиїй захлинувся кров’ю, а імператриця заверещала, коли вони обоє повалилися на неї.
Шпичка відкотилась убік саме вчасно. Важка сокира ванстерця майнула повз неї, з глухим стуком пробила обладунок грубошийого й глибоко ввігналася йому в груди. Поки ванстерець силкувався витягнути сокиру, Шпичка сяк-так, підстрибом, зіп’ялася на ноги. У грудях, що важко здіймалися, пекло вогнем.
— Бранде! — вереснула вона надламаним голосом.
Позаду почулися кроки. Вона обернулась і побачила спалах металу. Дука вдарив її в щоку. Голова смикнулася убік, але удар був несильний і навіть не похитнув Шпички.