Вона схопила дуку за позолочений нагрудник.
— Це все, на що ти здатен? — просичала вона, але слова потонули в крові, що потекла підборіддям.
У роті щось було. Холодне й тверде, поперек язика. Лише тоді до неї дійшло, що він ударив її кинджалом, і кинджал пробив щоку між верхньою і нижньою щелепами. Пальці дуки досі стискали руків’я.
Вони витріщилися в темряві одне на одного. Жоден не міг повірити в те, що сталося. Жоден не міг повірити, що Шпичка досі тримається на ногах. А тоді в мерехтливому світлі смолоскипа вона побачила, що погляд його затверднув.
Клинок зарухався в роті: дука намагався висмикнути його. Шпичка стиснула лезо зубами, коліном пораненої ноги вдарила противника в бік і, шарпнувши головою, висмикнула слизьке від крові руків’я з ослаблих пальців. Незграбно відіпхнувши дуку, вона хитнулась убік, щоб ухилитися від сокири ванстерця. Лезо черкнуло їй об плече й улучило в кущі, збиваючи з них листя. Шпичка, кульгаючи, відступила до фонтана.
Кожен має план, поки не починає стікати кров’ю. А вона стікала. Нога була гарячою від крові, обличчя — липким. Жодних планів більше не лишилося. Шпичка пирхнула хмаркою червоних бризок.
Стиснувши руків’я кинджала, вона витягла його зі щоки. Лезо вийшло досить легко. Щоправда, разом із ним, здається, випав і зуб. О боги, як же паморочиться в голові! Нога перестала пульсувати й тепер була наче дерев’яна. Дерев’яна й мокра. Ліве коліно тремтіло так, що аж чути було, як лопотить просякла кров’ю холоша.
Як же хочеться спати!
Шпичка струснула головою, силкуючись відігнати млість, але це тільки погіршило справу. Сад, що плив перед очима, перехилився на один бік, потім — на другий.
Дука Мікедас, уже з мечем у руці, відтягував труп грубошийого воїна, щоб дістатися до імператриці.
Шпичка змахнула кинджалом, але той виявився таким важким, мовби до його вістря було причеплене ковадло. Полум’я смолоскипів миготіло й танцювало.
— Ну ж бо, — прохрипіла вона, але язик так спух, що слова не могли протиснутися повз нього.
Ванстерець посміхнувся, відтісняючи її до фонтана.
Вона перечепилася, схопилася за щось. Коліно підломилось, але Шпичка не впала.
Вона стояла навколішки у воді. У темряві промайнула риба.
Віаліна знову заверещала. Голос її охрип від крику.
Ванстерець помахував сокирою вперед-назад. Світло відбивалося від її широкого леза, лишаючи помаранчеві плями перед розмитим Шпиччиним зором.
Імператриця сказала не ставати навколішки, але підвестися було несила.
Шпичка чула, як свистить і хрипить у неї в грудях.
Кепські справи.
О боги, як же вона втомилася.
— Бранде, — промимрила Шпичка.
Він вибіг сходами.
Скинув поглядом на темний сад, на доріжку з білого каменю поміж статуй і квітучих дерев, на мертві тіла, розкидані довкола освітленого смолоскипами фонтана…
У чаші фонтана, однією рукою тримаючись за мокре кам’яне різьблення у вигляді змій, а другою стискаючи кинджал, стояла навколішках Шпичка. Обличчя її було пошматоване на червоні клапті, подертий і темний одяг липнув до тіла, а вода довкола неї була рожевою від крові.
Над Шпичкою стояв чоловік із сокирою в руці. Ванстерець, якого вони зустріли на ринку.
Бранд заклекотів, як чайник, що закипає. Ніколи раніше він не чув такого звуку ні від себе, ні від будь-кого іншого.
Він помчав доріжкою, наче розлючений бик, і коли ванстерець обернувся зі здивовано витріщеними очима, Бранд врізався в нього, зніс із ніг, як північний буревій зносить листок із дерева, і з розбігу вгатив у статую.
Удар був такий сильний, що весь світ, здавалося, струсонувся. Брандові аж задзвеніли зуби, а статуя розломилася на рівні пояса, верхня половина впала на траву й розсипалася пилом та уламками.
Бранд, можливо, почув би уривчастий стогін ванстерця, якби у нього в скронях не бурхала кров, наче Мати Море в буряний день, оглушуючи його й осліплюючи. Він схопив обіруч голову противника й торохнув нею об мармуровий цоколь, раз, другий, третій, четвертий, доки кам’яні друзки не полетіли навсібіч, а череп ванстерця не зім’явся, сплющився й розтрощився. Тоді Бранд відкинув понівечений труп на доріжку.
Шпичка безвладно похилилася на фонтан. Обличчя її мало неприродні кольори: шкіра була восково-бліда, посмугована червоними патьоками, а розірвана щока, рот і підборіддя — чорні від скипілої крові.
— Не підходь! — вереснув хтось.
Літній чоловік у позолоченому нагруднику і з обличчям, блискучим від поту. Він тримав імператрицю Віаліну, приклавши оздоблений самоцвітами меч їй до горла. Клинок, одначе, був задовгий і незручний для цього.