— Я дука Мікедас! — вигукнув він так, наче прагнув захиститися ім’ям, як щитом.
Але ім’я — це лише ім’я. Бранд вищирив зуби й рушив до нього, копняком відкидаючи труп із дороги. Гарчання пекло в горлі, наче полум’я в драконовій пащі.
Дука відсмикнув меча від Віаліниної шиї і наставив гойдливе вістря на Бранда.
— Я тебе попереджаю, не…
Імператриця схопила його за руку, вкусила її і випручалася, коли дука скрикнув від болю. Він здійняв меча, але Бранд уже підскочив до нього. Із горла знову вихопився той самий пронизливо-клекітливий звук. Він не думав про те, щоб чинити добро чи стояти у світлі — лише про те, щоб розірвати цього чоловіка голіруч.
Клинок черкнув по голові й відскочив від плеча, чи то ранивши його, чи то й не ранивши. Брандові було байдуже. Його руки, немов лещата, стиснули дуку. Той був немаленький чоловік, але Бранд колись тримав вагу всього корабля на своїх плечах. Він підняв дуку Мікедаса в повітря, наче мішок із соломою.
Відтак, здіймаючи його дедалі вище, ступив чотири важкі кроки по темному газону, щоб розігнатися.
— Ти не смієш… — заверещав дука, і цієї миті Бранд жбурнув його вперед. Через кам’яні поручні.
На якусь хвилю здивований дука Мікедас, досі стискаючи в руці меча, немовби завис у повітрі на тлі сутінкового неба. Його вереск перейшов у булькітливий кашель, і, безпорадно розмахуючи руками, він ринув униз.
— Боже милий, — прохрипіла Віаліна.
Далеко внизу пролунав хряскіт, коли її дядько вдарився об землю. Якийсь час чути було, як бряжчить сталь.
А потім запала тиша.
БОРГИ Й ОБІТНИЦІ
Ш пичка розплющила очі. Довкола було темно.
Темрява потойбіч Останніх Дверей?
Вона спробувала ворухнутися й охнула від болю.
Але ж єдина хороша річ у Смерті — це те, що після неї болю нема, хіба ні?
Шпичка намацала пов’язки на обличчі, пригадала той удар, коли кинджал дуки Мікедаса пробив їй щоку, і хрипко застогнала. Горло пересохло, як старі кістки.
Скосувавши очі, вона поглянула на шпарину, крізь яку просякало світло, і поволі-поволеньки спустила ноги з ліжка. Судоми, немов ножі, кололи збите на синці тіло. Шпичка спробувала стати на ліву ногу і знову застогнала. У стегні вогнем розгорівся біль, поширився вгору до спини й униз до коліна.
Тримаючись за стіну, вона подибала на одній нозі, волочачи другу. О боги, як же боліла нога! Вона скривилася від болю, і — о боги! — біль пронизав обличчя. Вона зойкнула, і — о боги! — біль пройняв груди, піднявся в горло й аж до очей, із яких потекли сльози. Сяк-так Шпичка дісталася до смужки світла, світла, що цідилося з-під дверей, налапала ручку й відчинила їх.
Вона пошкутильгала далі, затуляючи долонею очі, що пекли так, немовби дивилися на сліпуче сонячне сяйво, а не на вогник одної-єдиної свічки. Грубої свічки, у яку були застромлені довгі, оздоблені самоцвітами шпильки для волосся. Вона побачила обшарпані тиньковані стіни, одяг на підлозі, що відкидав довгі тіні, темні складки на зім’ятій постелі…
Шпичка завмерла. Перед нею була темна спина, гола і струнка. Під шкірою рухалися м’язи. Вона почула тихе постогнування, два голоси — чоловічий і жіночий разом, а тоді побачила бліду руку на цій темній спині, довгу худу руку, що закінчувалася скарлюченою долонею.
— Ой, — вихопилося у враженої Шпички.
Жінка рвучко обернула голову. Чорне волосся, розметане по обличчю, на верхній губі — шрам, крізь щілину якого визирає білий зуб. Сумаель, а під нею — отець Ярві.
— Ой.
Шпичка не могла ворухнутися ні вперед, ні назад. Паленіючи від болю та сорому, вона втупила очі в підлогу і спробувала ковтнути слину, але в тій зболеній порожнечі, на яку перетворився її рот, не було ні краплини вологи й, здавалося, ніколи не буде.
— Ти прокинулася, — отець Ярві вибрався з ліжка й узявся натягати штани.
«То я не сплю?» — хотіла перепитати вона, але замість цього знову вийшло тільки:
— Ой.
— Мерщій у ліжко, поки нога не почала знову кривавити.
Міністр обійняв її рукою, і з його допомогою Шпичка пошкандибала-почовгала назад до темного дверного отвору.
Переступаючи через поріг, вона не стрималася й озирнулась через плече. Сумаель простяглася гола на ліжку так, наче то була найзвичайнісінька річ, і скоса позирала на Шпичку примруженими очима.
— Болить? — запитав отець Ярві, опускаючи її на ліжко.
— Угу, — промимрила вона.
Вода захлюпотіла в чашці, закалатала ложка, якою міністр щось розмішав.