— Для мене?! — Шпичка завовтузилася в ліжку, силкуючись відсунутися від браслета. — Ні! Ні, ні, ні!
— Він належить мені, і я маю право дарувати його кому захочу. Ти заслужила на нього, і я нічого не чекаю навзамін.
— Я не можу його прийняти…
— Імператриці Півдня не відмовляють, — у Віаліниному голосі з’явилися залізні нотки, вона випнула підборіддя і скинула на Шпичку суворим, владним поглядом, якому годі було суперечити. — На яку руку?
Шпичка безмовно простягнула лівицю. Віаліна наділа на неї ельфійський браслет і застібнула його з гучним беззаперечним клацанням. Сяйво з округлого віконця стало яскравішим, змінило колір на біло-блакитний. Бездоганно огранений метал блищав, як самоцвіт, а під склом поволі рухалися кола в колах. Шпичка дивилася на браслет із сумішшю страху і святобливого захвату. Неоціненна, невимовно прекрасна реліквія тепер сиділа на її недоладно кістлявому зап’ястку, химерно прегарна, наче діамант серед купи лайна.
Віаліна усміхнулася й нарешті відпустила її плече.
— Тобі пасує.
Ножиці чикали над лівою половиною Шпиччиної голови. Волосся падало їй на плече, на забинтовану ногу, на бруковане подвір’я.
— Пам’ятаєш, як я постригла тебе вперше? — запитала Скіфр. — Ти вила, як вовченя!
Шпичка підхопила жмутик волосся і здмухнула його з пальців.
— Схоже, звикнути можна до будь-чого.
— Треба тільки докласти достатньо зусиль, — Скіфр відкинула ножиці й змела обтяте волосся. — А також багато тренуватися й пролити чимало поту і крові.
Шпичка провела язиком по незвично шорсткому від швів унутрішньому боці щоки й нахилилася, щоб сплюнути рожеву слину.
— Кров ось маєш, — вона випростала ногу і скривилася від болю; ельфійський браслет у відповідь розлючено спалахнув пурпуровим кольором. — Але тренуватися поки що буде важкувато.
Скіфр сіла коло Шпички й обійняла її рукою за плечі. Другою рукою вона потерла власне коротко обстрижене волосся.
— Ми більше не будемо тренуватися, голубко.
— Що?
— Я маю подбати про свої справи. Я надто довго не бачилася з власними синами й доньками, онуками й онучками. Крім того, хіба лише найжалюгідніший дурень стане заперечувати, що я виконала прохання отця Ярві — зробила тебе смертельно небезпечною. Чи то пак допомогла тобі зробитися смертельно небезпечною.
Шпичка витріщилася на Скіфр, відчуваючи якусь порожнечу всередині.
— Ти нас покидаєш?
— Ніщо не триває вічно. Але тепер я можу сказати тобі дещо, чого не могла раніше, — Скіфр міцно пригорнула її до себе. Її обійми дивно пахнули. — У мене загалом було двадцять два учні й учениці, але ніким я так не пишаюся, як тобою. Ніхто з них не працював так важко, як ти. Ніхто не схоплював усе так швидко. Ніхто не мав такої відваги, — вона відхилилася назад, тримаючи Шпичку на відстані руки. — Ти показала, що сильна духом і тілом. Ти показала себе вірною товаришкою. Грізною войовницею. Ти зажила поваги друзів і страху ворогів. Ти прагнула цього, і ти це здобула.
— Але… мені ще багато чого треба навчитися… — пробурмотіла Шпичка, яку ці похвали вразили сильніше, ніж удари.
— Справжня войовниця ніколи не перестає вчитися. Але найкраща наука — це та, яку ти даєш сама собі. Настав час тобі стати майстринею, — Скіфр простягнула їй свій топірець, на «бородатому» лезі якого були викарбувані написи п’ятьма мовами. — Це для тебе.
Шпичка давно мріяла мати таку зброю. Зброю, варту того, щоб оспівувати її в героїчних піснях. Тепер вона отупіло взяла топірець, поклала його собі на коліна й поглянула на блискуче лезо.
— «У руках воїна будь-що може бути зброєю», — пробурмотіла вона. — Що ж я робитиму без тебе?
Блиснувши очима, Скіфр нахилилася до неї і міцно стиснула.
— Усе! Будь-що! Я незлецька провидиця, і я передбачаю тобі велике майбутнє! — вона здійняла гачкуватий палець до неба, голос її підносився дедалі вище, бринів дедалі гучніше. — Ми зустрінемося знову, Шпичко Бату, якщо не по цей бік Останніх Дверей, то по той, і я з тремтливим захватом слухатиму про твої славетні діяння й надиматимуся від гордості, що відіграла у твоїй історії свою невеличку роль!
— Так і буде, хай тобі грець! — шморгнула носом Шпичка, намагаючись стримати сльози.
Колись вона відчувала зневагу до цієї дивакуватої жінки. Вона ненавиділа її, боялася, проклинала її ім’я всю дорогу Дивною і Денною. А тепер вона любила її, як рідну матір.