— Якби я не вбила того чоловіка… хто мав випити отруєну воду?
Ярві не відповів одразу, а виразу його обличчя Шпичка не могла роздивитися через те, що міністр стояв проти світла.
— Деяких запитань, Шпичко, краще не ставити, — урешті відказав він. — І вже напевне краще на них не відповідати.
— Рульф збирає команду, — Бранд водив носаком чобота перед собою, мовби розгрібаючи якийсь невидимий порох. — Є кілька новачків, але переважно всі ті самі обличчя. Колл каже, що не може дочекатися, коли вже почне різьбити другий бік щогли. Досдувой має намір проповідувати слово Єдиного Божества на півночі. Фрор теж пливе з нами.
Шпичка торкнулася пальцем перев’язки.
— Мабуть, тепер мене діставатимуть запитаннями, звідки в мене шрами.
— Геройські відзнаки, — мовив Бранд, чухаючи власні шрами, що зміїлися вздовж зап’ястків. — Пам’ятки про славетне діяння.
— До того ж зовнішність ніколи не була моєю сильною стороною, еге ж?
Запала ніякова мовчанка.
— Отець Ярві каже, ти вбив дуку Мікедаса.
Бранд скривився, наче то був аж ніяк не приємний для нього спогад.
— Його вбила земля. Я лише познайомив їх одне з одним.
— Не схоже, щоб ти цим пишався.
— Ні. Я не певен, що Мати Війна торкнулася мене так само, як тебе. У мене немає твоєї…
— Люті?
— Я збирався сказати «відваги». Люті у мене вдосталь. Аж забагато.
— Отець Ярві каже, ти приніс мене на руках. Він каже, ти врятував мені життя.
— Кожен товариш по веслу вчинив би так.
— Усе одно дякую.
Він тупив очі в підлогу, кусав губу, доки нарешті не звів погляд.
— Пробач мені. За все, що зробив. За… — він знову дивився на неї з безпорадним виразом, але Шпичці захотілося не розрадити його, а вдарити. — Пробач мені.
— Це не твоя провина, — процідила вона крізь зуби. — Просто так сталося.
— Я хотів би, щоб сталося інакше.
— Я теж, — вона була надто втомлена, надто зболена тілом і душею, щоб підшукувати м’якші слова. — Але не можна примусити себе полюбити того, хто тобі не подобається, чи не так?
— Мабуть, ні, — відказав він покірним голоском, від чого їй ще більше закортіло його вдарити. — Але ми з тобою багато пройшли разом. Я сподівався, ми могли би бути хоча б друзями.
Вона зумисне зробила голос холодним. Холодним й гострим, як оголений клинок. Або так, або вона заплакала б — а цього Шпичка допустити не могла.
— Не думаю, що це спрацює для мене, Бранде. Я не бачу, як усе могло б знову стати таким, як було.
Його рот скривився так, наче це він шкодував, наче це йому було боляче. Найпевніше, просто почував провину. Шпичка сподівалася, що він страждає. Страждає бодай уполовину так, як вона.
— Як скажеш, — він обернувся до неї спиною. — Я буду поруч. Якщо ти мене потребуватимеш.
Двері зачинилися, і Шпичка стиснула зуби так, аж їй заболіло обличчя. Вона відчула сльози на очах і розлючено змахнула їх. Це було нечесно. Зовсім нечесно, але, мабуть, у любові ще менше чесності, ніж на полі битви.
Вона вже раз дозволила собі ошукатися, а навіть один раз — це забагато. Вона мусить вирвати всі ці надії з корінням. Знищити навіть насіння, з якого вони проростають.
Опанувавши себе, Шпичка пошкутильгала до Рульфа й попросила, щоб він посадив її на інше весло дорогою додому.
Принаймні цим вони могли їй віддячити, чи не так?
НЕЗВИЧНИЙ СОЮЗ
— То ви відпливаєте? — запитала Сумаель; її важкі кроки гучно розлунювали у коридорі.
— Цього тижня, — відказав отець Ярві. — Нам треба квапитися, щоб повернутись додому швидше, ніж Дивна замерзне. Ти могла б вирушити з нами. Тільки не кажи, ніби не сумуєш за північними снігами.
Вона розсміялася.
— Авжеж, кожної погожої днини згадую, як ледь не замерзла до Смерті й думаю, як би то ще раз зазнати такої втіхи. Ти міг би лишитися з нами. Невже тобі не подобається південне сонце?
— Моя шкіра занадто біла. Замість засмагати, я обгоряю, — він уривчасто зітхнув. — Крім того, я мушу дотримати клятви.
Її усмішка потьмяніла.
— Я не думала, що ти ставишся до своїх клятв так серйозно.
— До цієї — ставлюся, — відказав отець Ярві.
— Ти знищиш увесь світ, щоб її дотримати?
— Сподіваюся, до цього не дійде.
Сумаель чмихнула.
— Ти ж знаєш, як воно буває зі сподіваннями.
— Я знаю, — пробурмотів собі під ніс Бранд.
Він мав враження, що точаться дві розмови: одна — відкрито, і друга — приховано. Але він завжди погано давав собі раду чи то з розмовами, чи то з речами, які не були очевидні, тому більше нічого не сказав.