— Гаразд, — погодився він урешті, — тільки… постарайтесь надто не баритися.
Професор стрельнув оком на похмурий кам’янистий пейзаж і здригнувся від лихого передчуття.
— Повір мені, — буркнув він, — я обернуся швидко, як тільки зможу.
Щільно вгорнувшись у мантію і нап’явши каптура, Професор рушив у сад. Його ноги спотикалися і чвакали багном; глухо стукотіла патериця. На нього налягла втома, на душі ставало дедалі маркітніше. Кругом стогнав і скрипів Каменосад, який раптом виявився таким гнітюче величезним, і надія, що йому пощастить знайти зірку, яка впала тут, — видавалася мізерною.
Звідки починати пошуки? І що взагалі шукати?
Місяць то світив, то пірнав швидко за летючі хмари. Озираючись довкіл, Професор зачув далеко попереду лопотіння крил. На якусь хвилю серце його завмерло. Дикі птахи, мешканці Каменосаду, були підступні й небезпечні, і, зачувши, як їхнє хрипке крякання сповнює повітря, він уже збирався повернути назад, аж йому сяйнув жахливий здогад.
— Оскільки про падучу зірку мене повідомив саме Краан, — промовив він уголос до самого себе, — то десь найпевніш уся ця зграя зараз крутиться біля неї. Що ж, Професоре! — зітхнув він. — Наберися духу. Не виказуй страху, а то вони тебе заклюють.
Щойно місяць сів за обрій, різко впала температура. Туман, кільцями здіймаючись із землі, обвивав Професорові ноги, що човгали по стежці, та стукітливу патерицю.
— Борони мене Небо! — промимрив він тремтячим голосом, коли галас білих круків погучнішав.
Керуючись тільки невмовчним гармидером хрипкоголосих птахів, він зашпортуючись, ішов по нерівному ґрунту, майже наосліп пробираючись у густому тумані.
Аж ось просто перед ним із млистої білі виринуло високе камінне громаддя. Професор спинився. На горішньому кругляку сиділо або сперечалося за місце з півдесятка білих круків. Інші трималися скраю. Ще з десяток птахів — всі, як один, чималеньких розмірів — зібралися долі: розпростерши крила, вони рухалися вистрибом по колу в якомусь дивному, безважному танку. Було ясно як день, що вони щось стерегли.
Професор ступив до них іще крок. Тьохнуло серце — ні, не тільки від страху, а й від хвилювання. Хоча б навколо чого витанцьовували білі круки, воно ще й досі світилося. Він ступив ще крок. І ще…
— Ква-а-арк! — дико закрякали білі круки, угледівши непроханого гостя.
Ті, що сиділи на камінному громадді, залопотіли крильми і з криком шугонули вгору. Ті, що танцювали на землі, посунули йому назустріч і стали штурхати Професора своїми роззявленими дзьобами та гострими кігтями. Вони були злі й голодні.
— Не… невже ви не знаєте мене? — заволав Професор. Він вихопив важку золоту печатку високого посадовця, що звисала у нього з ланцюга на шиї. — Це ж я, Найвищий Академік, який пильнує, щоб вас годувати, який…
Професор замовк. Птахи не звертали на його слова ані найменшої уваги. Ні на хвилю не перестаючи лопотіти, вони облягли його колом і стали випробовувати на міцність. Стримати їхню навалу було годі. Навіть коли Професорові щастило відмахнутися важкою дерев’яною патерицею від білих круків, що напосідали спереду, його негайно ж починали довбати у спину ті, що сунули ззаду.
— Краане! — заволав Професор. Безперечно, його давній друг вирятував би його з халепи! — Краане!
Угорі над головою почулося лопотіння крил, і на землю по спіралі спустився найбільший і найдужчий з усіх білий крук. Блиснули пазурі. Сяйнув дзьоб. То був Краан. Поточившись назад, Професор дивився, як він опустився на спину одному з напасників і вгородив свого дзьоба у пташину шию. Над Каменосадом розлягся дикий крик. На біле пір’я бризнула кров.
— Ква-а-арк! — зловісно крякнув Краан.
Решта білих круків кинулися врозтіч.
— Тут страшно! — крякнув Краан, крутячись навсібіч і погрожуючи немилосердним прочуханом кожному білому крукові, який насміє підійти заблизько.
— Падуча зірка?.. — пролопотів Професор.
— Падуча зірка, — хрипко підтвердив Краан, торуючи шлях крізь стовписько роз’юшених білих круків. Професор, не перестаючи тремтіти, йшов за ним. Якби вся зграя накинулася на них, вона б умить побила свого вожая.
Коли вони наблизилися до сяйного предмета, Професор спустив очі на густу світляну млу. Він затремтів, ледь важачись повірити в те, що бачили його очі. Ні, мабуть, це чи не його уява розходилася. Або ж це штучки, на які здатні світло й тінь. Він підійшов ще ближче, нагнувся, простяг руку. Професорові пальці підтвердили те, що бачили очі. То була не падуча зірка. І не кульова блискавка. І не розпечена кам’яна брила.