— Живчику! — закричав Кулькап. Він не знав, що його змусило вигукнути ім’я Помічника Професора — власне душевне збурення чи шал, навіяний негодою. Невже він справді збирається стрибнути?
— Стій! Зупинися!
Його розпачливий крик потонув у другій сальві грому. Вимахуючи руками, Живчик погойдувався на краєчку билець.
— Hi! — заволав Кулькап. Чуючи, як шалено товчеться його серце, він кинувся вперед і вхопив край Живчикової камізельки. — Ой-о-й! — зойкнув він, коли, притьмом перетворившись на гострі голки, волорожаче хутро вп’ялося йому в шкіру. На пучках виступили крапельки крові.
Знову спалахнула блискавка. Загуркотів грім. Вітер набрав на силі, легенький дощик обернувся на шпарку зливу. Цього разу весь Санктафракс обійняла атмосфера піднесеності. Із трапезної долітали бадьорі вигуки. Кулькап, охоплений несподіваним відчуттям п’янкоїсили, схопив Живчика за руку і стяг його з билець. Живчик повалився додолу.
— Даруйте мені, Професоре, — прошепотів Кулькап. — Я боявся, щоб ви не стрибнули.
Живчик зіп’явся на рівні ноги.
— Ти щось сказав? — запитав він.
Кулькап із подиву аж рота роззявив.
— Ви озвалися! — вигукнув він. — А всі патякали, буцімто ви німий…
Живчик нахмуривсь і торкнувся пальцем губів.
— Я озвався, — прошепотів він у задумі. Потім озирнувся, наче тільки тепер побачив, де він. — Але… що я тут роблю? — запитав він. — І хто ти такий?
— Я — Кулькап, професоре, — пояснив хлопець. — Молодший підручний, якщо ваша ласка.
— О, ще й яка моя ласка, — відказав Живчик, трохи здивований такою церемонністю з боку хлопця. Раптом він знову насурмонився. — Ти сказав… професор?
— Атож, — підтвердив Кулькап — хоча помічник професора було б точніше. Ви — новий Помічник Професора Світлознавства, принаймні якщо вірити чуткам.
Тінь збентеження промайнула по обличчю в Живчика.
— Напевняка це справа рук Професора Темрявознавства, — промовив він.
— То він привіз вас до Санктафракса, — пояснив Кулькап. — Кажуть, нібито з Каменосаду. Він…
— Каменосад, — тихо повторив Живчик. — Такого я не сподівався. — Геть збитий із пантелику, Живчик обернувся до Кулькапа. — А як же… — він нахмурився, щось пригадуючи. — Чому ж я цього не пам’ятаю?.. — він легенько почухав потилицю. — Виходить, я ніби впав у сплячку. Пригадую мою команду, подорож, пам’ятаю, як ми увійшли в буремний смерч, а потім… Цілковитий провал! — він замовк. — Аж до моменту, коли ти перешкодив мені ступити крок назустріч власній смерті, — він усміхнувся. — Спасибі тобі. То як, ти кажеш, твоє ім’я?
— Кулькап, — знову повторив хлопець, — і я не знаю, що на мене найшло. Просто так я і гадки не мав би вас рятувати, — він устромив збентежений погляд у землю. — Я радше приєднався б до вас. Я не бачу, задля чого мені жити!
— Ну-ну, — лагідно підбадьорив його юний професор. Він поклав руку Кулькапові на плече. — І думати забудь про таке.
— А я думаю, — нахнюпився Кулькап. — Я з Нижнього міста. Мій батько загинув, і мені нічим платити за навчання. Коли мене знайдуть, то просто витурять із Санктафракса. І для чого мені тоді жити?
Живчик зміряв поглядом юного козачка-книгогриза.
— Ти порятував мене, — пояснив він просто. — Гадаю, мені варто б чимось тобі віддячити. Так ти кажеш, що я Помічник Професора Світлознавства?
Кулькап кивнув головою.
— Тоді, Кулькіпе, вважай, що я вже настановив тебе своїм учнем.
— Кулькапе, — поправив його схвильований хлопчина. — Ви справді цього хочете?
— Авжеж, — відповів Живчик з усміхом. — Мені потрібен меткий молодий учень, щоб опікувався мною, поки я остаточно прокинуся. Мені ще багато чого треба встигнути.
— Я заопікуюся вами, професоре, — запевнив його Кулькап. — Ось побачите.
Розділ сьомий
Зоряна мапа
Кулькап сягнистою ходою віддалявся од Великої бібліотеки, на ходу обтрушуючи пилюку з гарної новенької мантії. На чорній дорогій матерії було видно найменшу порошинку, та й хутро видавалось не зовсім доречним, натомість сама одежина сиділа на хлопцеві як улита. Горнучи до грудей старожитні сувої, він поспішав до Школи Світлознавства і Темрявознавства.
Звернувши у вузький завулок відразу ж за Вежею Вітроловів, він спинився. Там, заступаючи йому дорогу, стояв Вокс, хмарогляд з одутою, нашмарованою деревною мастю пикою.
— Нарешті ти сам-один, — прогарчав цибатий учень.
За Кулькаповою спиною вродилося ще двоє учнів-хмароглядів. Хлопець опинився в пастці.