— Тут невеличка прогалина, — пояснив він. — Лісові кузьки попсували оригінальний сувій. — Він знову втупився в аркуш. — А ось трохи далі. — «…Мати Бур, яка заронила у Світокрай перші зерна життя, повернеться, аби пожати засіяне, і світ порине в Темряву», — прочитав Кулькап, наголошуючи на кожному слові. — Розумієте, Живчику? Кобольд Мудрий описував їм не що інше, як міф про Верхоріччя, і передбачив повернення Матері Бур. І його передбачення уповні збулося, бо ж Темноліс таки й справді поринув у морок. А нині це все повторюється знову.
Живчик відвернувся і втупив погляд у безкрає небо, де колись його тримала у своїх моторошних обіймах Матір Бур.
— І божевілля, описане тут, теж поруч із нами, — похмуро заявив Кулькап. — Його принесла буря з відкритого неба. Тумани, які навіюють безум, і дощі, які рвуть серце, жахливе насильство. Що там я прочитав? — Він знову знайшов місце у сувої. — «…ми, пойняті безумством, нищимо одне одного…». Розумієте, Живчику? Це зовсім не міф. Матір Бур повертається.
— Матір Бур повертається, — стиха проказав Живчик. Здавалося, він уже чув ці слова. Але чим це пояснити? У чім тут річ? Він розчаровано похитав головою. Поза всяким сумнівом, в отому буремному смерчі, у відкритому небі його спіткало щось надзвичайно серйозне. Але чому йому нічого не пригадується? І чи пригадається коли-небудь взагалі?
Живчик поглянув на свого стурбованого учня.
— Ходімо, Кулькапе, — сказав він. — У мене така думка, що хай цим клопочуться, гріха тут не буде, наші санктафракські академіки. А нам час згортати чи відкласти надалі пошуки четвертого матроса з «Позасвітнього гарцівника» і рушати в Темноліс. Ходімо до стовпа оголошень — може, для нас знайдеться місце на борту якогось небесного корабля.
Кулькап неохоче згорнув свої дорогоцінні сувої, сховав їх у торбу і підвівся з приплаву. Обидва рушили вздовж пришибу до головного вантажного причалу — саме там і стояв стовп оголошень.
Він, той стовп, виявився високою масивною дерев’яною колоною, до якої капітани небесних кораблів з вільними місцями пришпилювали оголошення, написані на клаптиках блискучої тканини. То був найпростіший спосіб подорожувати з одного кінця Світокраю до іншого для тих, хто не мав власного транспорту.
Щойно Живчик із Кулькапом дійшли до краю причалу, над обрієм зійшло сонце — багряне, величне. Перед ними бовванів проти неба стовп оголошень. Численні, пришпилені по всій його довжині тріпотливі клаптики матерії робили його схожим на чудернацьке дерево з укритою цвітом корою.
— Сподіваюся, хоч один із них запропонує нам щось годяще, — пробурмотів Живчик, простуючи до стовпа.
Кулькап дріботів поруч із ним.
— Як вам оце? — запитав він за хвильку і прочитав: — «Корабель Спілки сміттярів та переробників. Відбуває до Темнолісу сьогодні пополудні». Є кілька вільних місць. І ціна, здається, стерпна.
— Ні, — тріпнув головою Живчик. — Це не зовсім… — не доказавши до кінця, він задер голову і став перечитувати оголошення за оголошенням.
— Ну гаразд, а як тоді оце? — не вгавав Кулькап. — «Капітан тягача, який відбуває пізно вранці у ліси тролів-королазів, де росте залізне дерево, шукає дві пари робочих рук».
Проте Живчик навіть не звернув уваги на це оголошення, вивчаючи перелік суден та їхні пункти прибуття. «Шукач бур», пункт прибуття — поселення живолупів.
«Ні», — пролунало йому в голові.
«Пожирач хмар», пункт прибуття — Великий ярмарок волорогів.
«Ні».
«Камбала», пункт прибуття — Гоблінські болота.
«Ні».
І далі вниз за списком. Ні, ні, ні, аж поки…
«Ось на який корабель ти повинен сісти», — озвався голос — тихо, але виразно.
— Ну звісно ж! — вигукнув Живчик. — Знайшов, Кулькапе! Якраз те, що нам треба. Слухай.
Розділ дванадцятий
Вовкун Громовиця
Живчик виважився на руках, перекинув ногу через поручень і скотився на чардак. Умить схопившись на ноги, перехилився через облавок і поглянув униз.
— Кулькапе! — знову закричав Живчик. — Де ти?
— Тут унизу, — почувся кволий голос.
— Де? — Серце Живчикове закалатало.
— На бортовому оснащенні, — відповів Кулькап. — Але не знаю, скільки ще подужаю провисіти.
— Звичайно, подужаєш! — підбадьорив Живчик. — Ти маєш вибратися нагору, Кулькапе!
Далеко внизу Крайріку змінило Багнище.
— Ні… нічого не виходить, — запхикав Кулькап. — Ніяк не зачеплюся ногами, а мої руки… такі немічні…