— Живий вантаж, — пирхнув він. — Хай йому морока: коли вони нервуються, це загрожує суднові неладом.
— Живий вантаж? — перепитав Живчик, коли корабель різко гойднуло на лівий бік, а тоді почало хилити у супротивний.
— Волороги, — пояснив Вовкун, нипаючи очицями по розгойданому судну. — Забезпечуємо провіантом невольничий ринок.
Живчик кивнув головою, думками він блукав уже десь далеко. Тут повітря розітнуло тужне виття і на Кулькапа напали дрижаки. Небесний корабель вирівнявся. Нараз виття урвалося. І, надувши вітрило, «Небесний гарцівник» погнав уперед.
— Отак-то воно краще, — затер руки Вовкун Громовиця, і його масне обличчя розпливлося в усмішці. — Тож-бо, Жервісе, поквапся. — Він обернувся до Живчика і Кулькапа. — Якщо вам буде щось треба, не соромтеся, кажіть. Вечерю подадуть за годину.
Каюти їхні були досить вигідні, і дні минали з гнітючою одноманітністю: мандрівці майже не виходили на чардак. Одначе Кулькапові й далі було тоскно на душі. Одного дня, лежачи у гамаку, неспроможний зосередитися над берестяним сувоєм, якого тримав перед собою, він заявив:
— Я йому просто не довіряю.
— Кому? — запитав Живчик.
— Вовкунові Громовиці, — відповів Кулькап. — Не йму йому віри. І отому його мордатому бурмилові-охоронцю.
Живчик відірвав погляд від ілюмінатора у стіні тісної каюти і зиркнув на стривоженого хлопця.
— Навіть більше, — вів далі Кулькап. — Я досі не збагну, з якого б то дива йому везти на невольничий ринок вантаж волорогів. Який тут може бути зиск? — Він нахмурився. — Здається мені, я знаю, що то за живий вантаж.
— І що ж воно? — поцікавився Живчик
— Раби, — похмуро кинув Кулькап.
— Ну, це дурниці, — заперечив Живчик. — Кораблі з Нижнього міста не можуть перевозити рабів, і ти це знаєш.
— Але ж…
— Кулькапе, Нижнє місто — вільне місто, — сказав Живчик, — і кара за спробу обернути на раба хоч одного його мешканця — смерть. Ніхто б не згодився служити на такому кораблі.
Кулькап знизав плечима.
— І все ж я думаю, що волорогами тут і не пахне, — затявся він. — Зрештою ми це побачимо по прибутті на невольничий ринок, чи не так? Хоча тільки Небо знає, коли це буде! Ми пливемо вже дев’ять днів. Майже десять…
— Темноліс безмежний, — зауважив Живчик. Він знову поглянув крізь ілюмінатор на неозорий килим зеленого листя, простертий перед ними. — Йому нема кінця-краю! І величезний невольничий ринок постійно ним мандрує.
— Як же ми його тоді знайдемо, — здивувався Кулькап, — коли він тільки те й робить, що переноситься з місця на місце?
Живчик усміхнувся.
— Великий Сорокушачий невольничий ринок може стояти на одному місці цілими місяцями, навіть роками, а потім раптово, серед ночі, згорнутися і потай вирушити на нове місце, сунучи однією величезною галасливою зграєю.
— От я й питаю, як же тоді…
— Знайти, Кулькапе, можна все, — не дав йому доказати Живчик. — Треба тільки правильно читати знаки.
— Знаки? — Кулькап відклав набік свій сувій і звівся на ліктях.
— Чи не хочеш ти сказати, що у твоїх сувоях нічого немає про Великий Сорокушачий невольничий ринок? — запитав Живчик, блиснувши очима.
Кулькап зашарівся.
— Поки що нічого, — зізнався він. — Хоча батько колись розповідав мені про жахливих птахотварей, які рядять цією торговицею і через яких її так назвали. Сорокухи. Не можуть літати. Злобні. З некліпними очима…
— У Нижньому місті одна така птиця тримає шинок «Дуб-кривавник». Її звати Матінка Товстобрюхперо. — На мить Живчикові очі набули мрійливого вигляду, відтак він вів далі: — Ти маєш зрозуміти одне: Великий Сорокушачий невольничий ринок схожий на величезну живу істоту, яка блукає безкраїм Темнолісом у пошуках свіжих ділянок, аби «попастися». Та за якийсь час ринок «випасає» все довкола, і місце, зайняте під нього, виснажується. Тож він має рухатися далі — або ж і самому пропасти. Спалені дощенту осади, які він лишає по собі, покажуть тим, хто на цьому розуміється, куди перебрався ринок. Досвідчений крамар або винозорий капітан піратського судна — можуть читати змертвілий ліс, аж поки, немов по слідах, вийдуть на самий ринок.
— Дяка Небові, ми на кораблі, — похитав головою Кулькап. Він сів і зазирнув під бандажі на своїх руках.
Першого ж дня їхнього побуту на борту Жервіс убив силу часу, ретельно втираючи масть із гой-ягід у його рани і повиваючи їх підбитою марлею. Відтоді він щовечора приходив робити перев’язку, але за весь час перекинувся з мандрівниками заледве кількома словами. Живчик помітив, що хлопець уважно обстежує свої руки.