Уся команда «Небесного гарцівника», зібравшись на головному чардаку, радісно загаласувала, коли сорокуха вхопила лантух, покладений перед нею. Капітан Вовкун Громовиця з усіма ними поводився як із рабами. Ніхто навіть сльозинки не зронив за неситим тираном, який, мов той слимак-королаз, звивався, даленіючи, на плечах своїх пернатих володарів. «М-м-м, м-м-м, м-м-м!» — усі його намагання щось сказати зводила нанівець затичка в роті.
— Ось і твоя черга настала! — гукнув йому навздогін Жервіс. — З богом, Парасю! — Він повернувся до Живчика. — Гаразд, а що ж тепер з нами?
— З вами? — перепитав Живчик. — Ви вільні. Можете робити все, що заманеться, бігти на всі чотири вітри… Для початку назад у Нижнє місто, а там як знати?
— Будь ласка, паничику, відвезіть нас назад, — заблагав Жервіс, його огрубілі руки потяглися до Живчика. — Якщо ми розпустимо паруси, нам не обійтися без капітана.
— Ні, я… — знітився Живчик. — Це неможливо. Ми… тобто я і Кулькап, маємо тут уладнати одну справу…
Кулькап нагнувся до Живчика, підніс до рота долоні й шепнув йому на вухо:
— Вантаж, Живчику. Не забувайте про вантаж.
— Не клопочися, Кулькапе. Я не забув, — запевнив його Живчик. Він підвів голову і звернувся до різношерстої команди, що стояла перед ним. — Коли я сказав: «Ви вільні», я справді мав це на увазі. Усі, хто перебуває на борту «Небесного гарцівника» — усі до одного, — вільні.
— Ви хочете сказати… — почав Жервіс, — що невільники… теж?
— Так, старий, — відповів Живчик. — Ті, кого ти допомагав заманювати і переправляти в цю моторошну місцину, так само вільні, як і ти. І я гарантую, що серед них знайдуться такі, що розуміються на повітроплаванні. — Він повернувся до свого молодого учня. — Ходімо, Кулькапе. Ходімо визволяти Вовкунових в’язнів.
Кулькап пройшов за Живчиком назад на нижній чардак, а звідти — у темне нутро небесного корабля. Його душу переповнювали і гріли гордощі. Живчик міг просто зійти з «Небесного гарцівника», полишивши його пасажирів напризволяще. Аж ні! Навіть тепер, коли вони всі рушили на пошуки розгубленого Живчикового екіпажу, юний капітан усе ж зміг викроїти часинку, аби допомогти іншим. Кулькапові пригадався його сон, і він зніяковіло закліпав очима. Якщо хтось і гідний мантії Кобольда Мудрого, то це юний капітан, а не він!
Вони вже долали останній марш сходів — їхні кроки відлунювали від голих дощок, стрясаючи смердюче застояне повітря, осяяне крізь ушкоджений дощаний фальшборт жмутами сонячного проміння, коли почувся крик котрогось в’язня. Кулькап здригнувся, упізнавши згук, чутий уже раніше.
— Чи там хтось є? — волали з трюму. — Води! Води! Дайте чогось попоїсти! Корбе! Корбе, це ти? Змилуйся над нами, благаємо тебе!
Живчик скрушно похитав головою. Хто знає, коли бідолашні в’язні їли-пили востаннє! На думку про нелюдську жорстокість такого поводження з ними кров закипіла йому в жилах. Він підійшов до дверей, взяв у Кулькапа в’язку ключів, вибрав найбільший і встромив у шпару. Ключ заскреготів у замку, мов розлючений щуроптах. Голоси всередині вщухли.
— Пхе-е-е! — мало не задихнувся Кулькап, коли Живчик штовхнув двері всередину і їм в обличчя вдарив тугий струмінь смердючого повітря.
— Не показуй своєї відрази, — шепнув Живчик. — В’язні не винні, що їх тримали в таких жахливих умовах. — Він уступив досередини. — Причина їхнього ув’язнення — зажерливість, і за цей сморід треба картати її.
Негайно зчинився хрипкоголосий галас.
— Де Корб? Де наші їжа та вода? Що тут діється? Чому ми більше не летимо?
Живчик обвів поглядом жалюгідне збіговисько плескатоголових гоблінів, дрібногоблінів, нетряків та лісових тролів, і звівши руки догори, зажадав тиші.
— Друзі, ваші злигодні позаду! — вигукнув він. — «Небесний гарцівник» вертає до Нижнього міста! І ви попливете на ньому, щоб вернути до своїх родин!
В’язні непорозуміло перезиралися між собою.
— Ви вертаєте додому! — оголосив Живчик. Він підніс над головою в’язку ключів і забряжчав нею. — Як вільні городяни! Ви і залога, яку поневолив тиран. На борту цього корабля вже ніколи не стогнатимуть раби!
На мить запала мертва тиша. Потім на радощах якийсь плескатоголовий гоблін зарепетував, аж вуха всім позакладало, і трюм вибухнув криками та збудженими, радісними вигуками. Задвигтів і захитався корабель, коли тролі, печерники та гобліни, брязкаючи ланцюгами, пустилися в щасливий танок.
Живчик зачекав, поки вщухне галас, і вів далі:
— А тепер мені треба набрати команду добровольців. Чи багатьом серед вас випадало вже плавати на небесних кораблях?