Догори піднеслося п’ять-шість рук.
— Усе, що малося виконати, ми, Кулькапе, виконали, — всміхнувся Живчик. — Тепер їм вільна дорога до Нижнього міста. А на нас чекають пошуки на невольничому ринку. — Він повернувся до в’язнів. — Вас усіх розкують, — пообіцяв він. — Трішечки терпіння. Черга дійде до кожного.
Живчик поділив в’язку між собою та Кулькапом. Удвох вони добирали ключі, відмикали наручні та кайдани і одного по одному визволяли в’язнів. Ті мерщій покидали темний, брудний трюм, тікаючи зі своєї в’язниці нагору, на чардак, де можна було дихнути свіжим повітрям і побачити зорі. Звідусіль лунав сміх, усі вітали один одного з визволом; сльози чергувалися зі словами щирої вдячності. Нарешті, утерши з чола піт, Кулькап заходився зазирати у найдальші закутки трюму.
Тільки два в’язні ще бряжчали кайданами. У схожій на печеру заглибині, навпроти нещасного на вигляд дрібногобліна з пов’язкою на оці кулився якийсь недоросток, загорнений у драний каптан.
Кулькап підійшов до нього. Невільник тільки легенько зітхнув, поки Живчик добирав ключа до пут на його ногах. Замок не піддавався. Живчик спробував повернути ключа ще раз — марно.
— Здається, я не визволю цього в’язня, — гукнув Кулькап через увесь трюм. — Мабуть, чи не заржавів ключ або замок. Чи ще якась морока.
— Дай-но я спробую своїм ключем, — озвався Живчик. — Я зараз, — кинув він гобліну і почимчикував смердючою солом’яною підстилкою. — Покажи-но, — звернувся він до Кулькапа і запхав ключа в замок. — Ну от, здається, готово. — Він нахмурився. — Кулькапе? У чім річ?
Кулькап похитав головою.
— Очам своїм не вірю! — ахнув він. — Погляньте, Живчику, погляньте!
— Що таке, Кулькапе? — допитувався Живчик. — Ска-жи-но…
Але Кулькап його не слухав.
— Це доля, Живчику! Це доля! — мурмотів він, не зводячи некліпного погляду з простягненої Живчикової руки. — Не інакше, як сама доля закинула нас у це місце!
— Кулькапе! — гримнув Живчик. — Що ти верзеш?
А потім він побачив теж. Його рука — від зап’ястка до плеча — світилася. І не тільки рука — усе тіло ширило те саме яскраве світло, яким він світився раніше. При зустрічі з Тарпом Волопасом чи Смілоголовом, чи Сім’якрилом Сльотою…
Він повернувся і вп’явся очима у клунок дрантя, який щулився біля його ніг, затуляючи рукою від наглого світла свої чутливі очі.
— Не може бути! Невже? — загукав Живчик. — Шпуляр? Невже це справді ти?
Ельф-дубовик відсахнувся. Він опустив руку — теж сяйливу.
— Капітан Живчик? — прошепотів ельф. — Капітан Живчик!
— Шпуляр! — закричав Живчик і на радощах, міцно обійнявши ельфа, відірвав його від підлоги. — Це таки ти! — він обернувся до Кулькапа, який стояв біля нього і теж нетямився з радощів. — Четвертий зниклий кораблянин. О, Шпуляре! — зітхнув він, послаблюючи обійми і зазираючи в його глибокі очі. — Я сподівався… але й подумати не міг… Скажи мені лишень, як ти опинився на цій мерзотній посудині?
Ельф-дубовик спустив очі додолу. Його брови нахмурилися.
— Я… я не знаю, капітане. Все було як у тумані, — проказав він ледь чутно.
— Ми були на борту «Позасвітнього гарцівника», — тихенько нагадав йому Живчик. — Нас тяг помагай-біда. Ми летіли у відкрите небо на пошуки мого батька, Захмарного Вовка.
— Так, так, — кивнув головою Шпуляр. — Це я пригадую, — він зіщулився. — І ще пам’ятаю, як я дивився з кокону на буремний вихор, а він усе ближчав і ближчав…
— І? — нетерпляче запитав Живчик.
— А потім — нічого, — відказав Шпуляр. — Наступний спогад — я лежу в рівчаку посеред рибного базару в Нижньому місті.
Живчик приховав своє розчарування.
— Мене знайшов якийсь міський гном, — вів далі Шпуляр. — Він запропонував мені місце для ночівлі й дав чогось випити… лісового грогу… А потім — оце! — Голос його зірвався на крик, тендітним тілом струснули гіркі ридання.
— Нічого, Шпуляре, — підбадьорливо всміхнувся Живчик. — Зараз ти в безпеці. Ми знайшли тебе, хоча тільки Небо знає, яким дивом. І тепер оцей небесний корабель доправить тебе назад у Нижнє місто.
— А що мені там робити? — вигукнув ельф.
— Ти маєш дістатися мого санктафракського помешкання, — пояснив Живчик. — Там на тебе чекають інші: Тарп, Смілоголов, Сльота. Їм буде приємно побачити тебе. Ти ждатимеш укупі з ними. А ми з Кулькапом повернемось, коли дізнаємося, що спіткало решту зниклих кораблян. — Він узяв тоненьку ельфову руку в свою. — Але ми повинні вибиратися самі, Шпуляре. Тебе брати зась. І не тільки тебе, інших це стосується теж. Світло, яке спалахує між мною і кожним із вас, коли ми поряд, робить нас украй підозрілими.