Раптом щось різко хруснуло, і зі звуком, з яким розчахується дерево, платформа, прикріплена до стовбура, відірвалася і полетіла вниз. Гоблін несамовито заволав і вхопився за підвісну піч. Якусь мить він дико звивався. Потім — коли його пальці зашипіли і задимілися від великого жару — загув униз.
Кулькап із жахом спостерігав за цією сценою, весь сполотнілий, але неспроможний відірвати погляду від другої істоти, яка зірвалася донизу слідом за першою. Волаючи з перестраху, гоблін гепнувся об товсту гілляку, і його тіло — обм’якле, зігнуте, з розкинутими руками та ногами — падало все нижче, нижче й нижче…
— Сили небесні! — зойкнув Кулькап. — А то що за прояви? — він показав униз на землю, де, пороззявлявши свої щелепасті пащеки, не пащеки, а справжні пастки, товклися десятки пухнастих оранжевих тварюк.
Живчик зі Шпуляром і собі поглянули вниз.
— Чав-чави! — сказали вони в один голос.
— Жахливі тварюки, — здригнувся Живчик. — Вони полюють зграями і пожирають свою жертву — мертву чи живу.
— А тут їм і полювати не треба, — зауважив Шпуляр. — Їм по зав’язку вистачає вибракуваного непотребу з невольничого ринку… — Гоблінове тіло гупнуло на землю, і його вмить обпали люті чав-чави. — Буває, що падає й ще дещо. Випадково чи зовсім навпаки, — додав він.
— А коли вони відбенкетують, од жертви не лишається нічого, — зауважив Живчик. — Ані шерстинки, ані найдрібнішої кісточки.
Кулькап аж зблід на виду.
— А вони… вони не лазять по деревах? — стривожився він.
Живчик тріпнув головою.
— Ні, — заспокоїв він Кулькапа. — По деревах вони не лазять.
І по тому, як дивились його очі, Кулькап зрозумів, що юний капітан мав нагоду в цьому впевнитися.
— Ходімо, — заквапив Шпуляр. — Нам треба відразу ж знайти кокардницю і завестися білими кокардами. Без них нас коли хоч може схопити будь-який работоргівець і виставити на продаж як рабів, — його круглі баньки нишпорили в навколишніх сутінках. — Я чув, що вони зазвичай чатують при виході з кожного причалу, — пояснив він. — Ага, погляньте, — він показав на високу вузьку хижу, прикріплену до дерева. — Ось і кокардна будка.
Живчик приглянувся. Ще одна циліндрична споруда на кшталт тих, що він зауважив раніше!
— Чого ж ми тоді чекаємо? — стрепенувся він.
Утрьох вони подолали колихкий трап. Надто переляканий, аби зиркати по праву чи по ліву руку, Кулькап усю дорогу не спускав з очей будки. Вони підійшли до дверей.
Зблизька будівля скидалася на маленький шедевр архітектури Темнолісу. Зведена із плавучого світляка, вона була міцна, але майже безважна, а мистецька обтічна форма убезпечувала її од вітрів. Ліхтар, почеплений над дверима, освітлював дошку з золотими літерами: «Кокардниця Мохове Перо». Живчик постукав у двері.
— Заходьте, — озвався хрипкий голос.
Щойно Живчик узявся за клямку, як його схопив за руку Шпуляр.
— У жодному разі не забалакуй перший, — прошипів він. — Тут так заведено.
Кивнувши головою, Живчик відчинив двері, і всі троє увійшли в темне приміщення. Ядучий дим од розвішаних по стінах лойових світників, відразу ж набився у їхні горлянки, очі засльозилися. Перед ними стояла вельми хижа на вигляд сорокуха — її сіро-зелене оперення мінилося металевим полиском, а кігті були білі, як слонівка; повернена до них спиною, вона діловито розкладала кольорові кружальця по нумерованих місцях на полиці.
Живчик ступив крок уперед і завмер, очікуючи.
— П’ятдесят сім, п’ятдесят вісім, плюс недодержка за злісне затягування, — бурмотіла сама собі сорокуха. — Ви що, не бачите, що я заклопотана? — дратливо кинула вона.
— Ми хочемо купити білі кокарди, — сміливо обізвався Живчик.
Сорокуха помовчала.
— Купити, кажете? Не попросити, не позичити і не обміняти? — Вона обернулась. — І що ж ви збираєтеся запропонувати за них? Ми не беремо ані жетонів, ані квитів. По дві золоті монети з душі.
Живчик витяг із-за пазухи гаманець, розщібнув його, відрахував шість золотих монет і простяг птахотварі. Не кажучи ні слова, сорокуха взяла монету і куснула її своїм хижим закандзюбленим дзьобом. Потім знову перевела погляд на трійцю.
— То кажете, три кокарди?
— По одній на душу, — пояснив Живчик.
Сорокуха похмуро кивнула і повернулася до замкнених дверей у задній стіні. Коли вона відімкнула їх, друзі побачили темний сховок, видовбаний просто в живому дереві. Вона відчинила віко скриньки, що стояла всередині, і взяла з неї три білі розетки, схожі на лісові реп’яхи.