— Ось, — мовила вона. — Ці кокарди дають право вільно пересуватися три дні й три ночі. По закінченні цього терміну матеріал зогниває. Якщо вас застукають без кокард, то можуть схопити і продати як рабів.
— Трьох днів як на таке місце більш, ніж досить, — відказав Живчик.
Сорокуха погордливо пирхнула.
— Усі так кажуть. Але попереджую, — підвищила вона голос, — на Великому Сорокушачому невольничому ринку дні й ночі зливаються водно. Наші відвідувачі завжди нарікають, як летить тут час…
— Що ж, нам годиться подякувати вам і розпрощатися, — урвав її Живчик. — У нас багато справ.
Мовивши так, він повернувся кругом і вийшов із будки. Решта подалися за ним. Двері з грюком зачинилися.
— Бундючна тварюка, — зауважив Кулькап.
— Ба! Сорокухи ніколи не відзначалися особливою ґречністю, — зсунув брови Шпуляр. — І це попри те, що ті з них, хто стає кокардницями, поводяться набагато чесніше, ніж решта. — Він спохмурнів. — Пришпильте свою кокарду на одяг так, щоб ви постійно її бачили. Невольничий ринок кишить злодюжками-кишенниками, і капелюхи з причепленими до них кокардами взяли собі препаскудну моду зникати.
Припильнувавши, щоб його настанову було виконано, ельф-дубовик розвернувся і рушив до невольничого ринку. Решта поспішили за ним.
— І держімося купи, — напучував Шпуляр. — Навіть вільний городянин-кокардоносець ризикує потрапити до лабетів якогось нечистого на руку гендляра, який триматиме бранця під замком, аж поки зогниє його кокарда, а потім проголосить своєю власністю.
Живчик зневажливо скривив губи.
— Як, невже серед работоргівців начисто відсутні уявлення про честь? — поцікавився він.
— Капітане, честь не продається і не купується, — вирік Шпуляр. І гірко всміхнувся. — Єдине, що тут має вагу, — це гроші.
Живчик нахмурився. Якщо котрогось члена команди, яких вони шукали, доля й закинула на невольничий ринок, то яким боком вона до них повернеться у цьому гендлярському місці?
— На невольничому ринку працює аукціон, — вів далі Шпуляр. — Великий центральний аукціон. Гадаю, можна почати відтіля.
Живчик кивнув головою.
— Тоді ходімо, — втомлено махнув він рукою — Тільки — триматися разом, і не бути сліпими і глухими до того, що діятиметься кругом.
А тим часом у Санктафраксі буяла несамовита буря. Летюче місто шарпали буйні вітри і гамселив ядерний град. Небо над Санктафраксом перетворилося на один великий казан кипучих розвированих хмар, які метали вниз жмут за жмутом кривулясті блискавки. У Живчиковому кабінеті на антресолях помпезної Школи Світлознавства і Темрявознавства, фіалкове полум’я, що гуготіло в печі, освітлювало стривожені обличчя трьох небесних піратів.
— Мені це очікування уже в печінках сидить, — скаржився Сім’якрил Сльота, без угаву міряючи кроками тісну комірчину.
Смілоголов, що, вивернувшись у кріслі, копирсався нігтем у зубах, намагаючись видлубати відтіль застрягле м’ясо, зиркнув на нього:
— Здається, усі вчені тільки те й роблять, що очікують, — п рогарчав він. — Гуляще збіговисько нероб і ледацюг.
— Послухайте-но, — озвався Сльота, який боязко мружив очі за кожним спалахом блискавки. — Не хотілося б мені опинитися на вулиці такої ночі. І знаєте, я ладен побитися об заклад, що погода погіршується.
Тарп Волопас зіщулився і підійшов до печі погріти руки.
— Тільки Небо знає, що робиться зараз у Темнолісі, — подав він голос. — Сподіваюся, капітан Живчик цілий і неушкоджений.
Сльота обернувся до нього. Його пошрамоване обличчя тіпала мишка.
— А що, як він уже не повернеться? — поцікавився він. — Тоді нам до гробу сидіти в цій буді, чи як?
— Капітан піклувався про нас, — утулив Тарп. — Тож можна б хоч заждати на нього.
— Так, але скільки? — не вгавав Сльота.
— Скільки доведеться, — відрубав Тарп. Зі звуком, схожим на барабанний гуркіт, град пороснув у віконну шибу і заглушив його слова. Тарп зіщулився і визирнув у вікно. — Борони вас Небо, капітане Живчику, — пробуркотів він. — Щасти вам у пошуках… Щоб ви знайшли решту кораблян, не таких щасливих, як ми…
— І щоб повернулися сюди якнайшвидше! — додав Сім’якрил Сльота.
Великий Сорокушачий невольничий ринок не був схожий ні на що з того всього, що доводилося бачити Живчикові та Кулькапові раніше: величезний лабіринт, такий розлогий, що не вистачило б дня і ночі, аби з нього виблудити, — якщо поняття дня і ночі взагалі були доречні у місці, освітленому шипучими смолоскипами, у місці, куди ніколи не заглядало сонце.