Вони швидко просувалися підвісними мостами, а також — і вгору і вниз — мотузяними драбинами. Кидалися то в той бік, то в той. Йшли вперед, а тоді повертали назад. Їх немовби проковтнуло велетенське чудовисько, і вони блукали його нутрощами, наче печерами. Нагорі й унизу, ліворуч і праворуч, немов кров у його венах, нуртувало життя. Повітря було сперте, червоно-оранжеве і мерехтіло, ніби в унісон биттю невидимого серця. Спочатку видавалося, ніби навколо панує хаос, та приглянувшись ближче, можна було спостерегти, що цей весь рух напрочуд злагоджений і підпорядкований певній меті.
Великі торжища змінялися малими — крамницями, ятками, тимчасовими рундуками, — і власник кожної з них, ловлячи їхні погляди, закликав скористатися з єдиної в житті нагоди зробити унікальну закупку. Один такий гендляр — схожий на пустельника троль-тягайло з кокардою на високому капелюсі, прикрашеному плюмажем, — торгував блискучими коштовностями просто у них над головою.
— Чи ти ба! — здивувався Кулькап, — вони живі!
Живчик приглянувся ближче. Хлопець не помилився.
Кожне кольє, кожен браслет і кожна брошка сяяли не самоцвітами, а живими блищаками: їх було прикріплено до біжутерії дротом, обвиненим навколо їхніх сяйних черевець.
Шпуляр кивнув головою на їхні власні тіла, які у цьому ледь освітленому напівмороці не переставали випромінювати слабке сяйво.
— Краще тікаймо звідси, поки йому не спало на думку пришпилити ще й нас із тобою, — кинув він.
І вони помандрували далі. Повз підвішені клітки, де тіснилися птахи, та ящики з рептиліями і комахами, повз умирущі дерева із видовбаними всередині заґратованими дуплами, які правили за клітки для деревних ведмедів та білогривих вовків; повз ряди сонних кажанів-дубовиків, прив’язаних за лапи до гілок ремінцями.
Трохи згодом Живчик спинився біля продуктового рундука, де крамар — схожий на того нещасливого гобліна, якого вони бачили раніше, — торгував тілдерячою ковбасою та біфштексами із вепра-дереволаза, які шкварчали на підвісній плиті. Він купив три біфштекси і стільки само жолудевих хлібин, поділив їх на всіх, і вони рушили далі, підживляючись на ходу.
— Чи не бажаєте угамувати спрагу? — озвався невдовзі чийсь голос.
Живчик спинився. Кулькап і Шпуляр стали поруч із ним. Виявляється, до них заговорила роздебендя. Згорблена, із бородавками, обвислими рожевими вухами та, що вражало найбільше, круглястими зеленими очицями на довгих окоріжках, які вона раз по раз, плямкаючи, зволожувала і прочищала довгим язиком. Перед нею кипів чайник.
— У мене найкращі трав’яні чаї на всьому невольничому ринку, — пояснила вона їм, погойдуючи очима на гнучких окоріжках. — Ось тобі, — вона вп’яла очі у Кулькапа, — тобі я радила б суміш кошлатої дикої гірчиці з дубовими яблучками. Стимулює роботу серця. І просто незамінна від нудоти. — Вона всміхнулася Шпулярові, і язик її гучно лизнув вирячені баньки. — А тобі, гадаю, пішов би деревний камфорей. Найперший засіб для бадьорості, — вона знову всміхнулася і лизнула очі. — Він тобі таки не завадив би, судячи з твого вигляду.
Вона обернулася до Живчика. З подиву її обличчям перебігла мишка, а очі на окоріжках то втягувались, то випинались.
— Як? — Живчик був трохи приголомшений. — Ти не знаєш, що пити мені?
— О, ще й як знаю, — тихо відповіла роздебендя. Її очі вкняпилися просто у Живчика. — Трава-щетинка.
— Трава-щетинка, — повторив Живчик. Потім обернувся до приятелів і засміявся. — Звучить смачно.
Роздебендині очі втяглися.
— Запевняю тебе, — залопотіла вона, — у цій назві немає нічого незвичайного. А все ж трава-щетинка — одна з найрідкісніших трав у всьому Темнолісі. — Її голос понизився до шепоту. — Вона росте пурпуровими купками серед черепів та кісток біля стіп м’ясожерного дуба-кривавника. Збирати її — сущий кошмар, — додала вона і знову вкняпилася просто в Живчикові очі. — Тобі це неважко уявити — я певна.
Живчик кивнув головою. Він на власній шкурі спізнав, яке це дерево чудовисько, і роздебендя, здається, це відчула.
— Ти — шукач, слідець, — правила далі роздебендя, не переводячи подиху. Її еластичні, мов ґума, брови зосереджено вигнулися. — Шукаєш за іншими…
— Можливо… — сказав Живчик.
— Однак є ще хтось, про кого ти не підозрюєш, що шукаєш його, — проголосила роздебендя і всміхнулася. — І трава-щетинка допоможе тобі.
— Та невже? — запитав Живчик.
Роздебендя кивнула головою. Вона сипонула в дерев’яну кварту повну ложку дрібно помеленої трави пурпурового кольору, залила її літеплом із чайника і розмішала дерев’яною ложкою.